Священник із Копичинців Василь Погорецький, доктор теологічних наук,
кандидат історичних наук, часто ділиться роздумами на важливі теми у соцмережі. Нещодавно написав про особисті переживання, побувавши біля могили доньки.
“Задощило… Над цвинтарем плакало почорніле небо.Навкруги ні однієї живої душі. Лише якась невидима пташка продовжувала свій парастасний спів.Та коли загриміло,– вона покинула кладовище, – пише отець Василь.
Невже це крилате створіння більше сюди не повернеться,а буде облаштовувати собі гніздо в іншому місці? Від цієї думки мені стало ніяково. А хто буде голосити тут, у цьому затінні смутку? На мою втіху,вона повернулася,сіла на хрест і пильно глянула мені в очі. Її погляд ще більше стривожив мене. Я ніколи не міг навіть подумати,що у птахи може бути такий змістовий позір. Від її погляду стало тепло на душі. Це тільки людський позирк може бути такий тяжкий і двозначний. Я зауважив лише тепер,що це ще зовсім маленьке пташеня, дуже миле й гарне. Хотів запитати,як його звати,але побоявся порушити таємницю тиші і гармонію краси,що випромінювалася зі світлих очей білоперої красуні. Аж щойно я побачив в її сумних очах сльози:
– Невже і птиці плачуть?
Це настільки мене вразило, що я вже не мав сили подивитися в очі прохололої туги. Щось дуже зрозуміле і рідне було біля мене. Напевно, горе рівняє всіх. А може,то була не пташка,а чиясь душа ?
Я до цього часу не можу іще забути останнього погляду моєї вмираючої донечки. Це був феноменальний вияв страждання і любові.Так дивляться святі ті,котрі вже тут,на землі бачать небо. Як пізно,до болю ,я зрозумів,що зі мною жила і страждала не тільки добра дитинка,а любляче ангелятко.
Коли я відчув,що в моїх очах вже немає сліз, поволі підняв погляд,і закам‘янів: на хресті вже не було видно загадкової пташинки. Я кричав навздогін:
– Не відлітай! Не покидай мене осиротіло–
го з моїми болючими цвинтарними роздумами!
Дивлячись у мовчазну порожнечу,відразу згадав закарбовані у моїй змученій пам’яті хвилюючі слова Томаса Карлейлья:
– До нас прилітають ангели,але ми впізнаємо їх лише тоді,коли вони відлітають.
Тривожні думки, несамовито штовхаючись і збиваючи одна одну, біжать до мене і від мене,так ніби за ними женеться сама смерть:
– Хочу вас і не хочу, тікайте від мене чимскоріше, я ще не готовий володіти вами. Знаю, ви шукаєте собі надійного гнізда, вам у моїм розумі тісно, ви хочете до мого серця, щоб переродитися у любов до вічної істини. Боюсь вас, бо ви ще не мої, хоч у трудизні були зі мною. Рідна потішаюча думка лише тоді належить людині, коли сама людська особа може затримати її в собі і заволодіти нею хоча б на хвилинку. Найтяжчі для мене вечірні нав‘язливі думки: вони про все і водночас ні про що, не дають мені ні спати, ні жити – це руйнівні думки, хоча й невидимі, ніколи не бувають віддаленні. А коли вони покидають нас — приходить непрохана смерть.
Смерті я не боюсь хоча б тому, що бачив її. Вона прийшла зранку, заплаканими очима ніжно подивилася на мене, забрала назавжди страшний біль у моєї донечки, переродила її в ангелика, який відлетів з долини сліз на вершину щастя у небесний вічний день радості. Тоді я почув мову смерті – це був неземний, дуже тихенький шепіт зі зболених уст моєї найдорожчої дитини. Це не була людська мова – страждання, а ангельський щасливий спів.
І подумалось мені:
– Лови цю вирішальну мить і ти не помреш.
На цю вічну і делікатну тему плодотворно роздумував Епікур, який дуже переконливо стверджував:
– Смерть нас не стосується, тому що коли ми живі, немає смерті, а коли є смерть – нас немає.
Якщо Епікуру вдалось розминутись із смертю, то мене така доля обминула. При зустрічі із нею я запам’ятав ледь чутний подавлений її голос:
– Не бійсь, мене вже немає, я переможена Ісусом Христом. Про це навіки записано у Пасхальному тропарі :
– Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував!
Мої виплакані очі самі полинули у небесну глибінь. О світанкове небо, яке ти невимовно прекрасне! У своїх цвинтарних роздумах про саму смерть я відчув усім своїм нутром, що тут зупинився час. Не відводячи свого змученого і запитливого погляду від небесної ранкової краси,я отримав несподівано чудовий дарунок: небесна світанкова сльоза легесенько сіла на моє чоло. Хтось у небі заплакав! Чия це сльоза?
Цвинтар самотньо мовчав. Непробудно спали могили,та цей сон вже не був твердий, так сплять тільки на світанку, коли сну вже нема, а встати не хочеться. І в це місце сонного спокою прийде Ісус Христос,щоб ще раз сказати потішаючі й спасенні слова, які Він промовив у Євангельські часи до Марти: «Я – воскресіння і життя. Хто в Мене вірує,той навіть і вмерши – житиме! Кожен,хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки» (Ін. 11,25–26).
Людина не може вмерти, навіть якби і хотіла, тому що має безсмертну душу в смертному тілі. Після роз’єднання душі з тілом вона не змінює своєї сутності, а тільки змінює спосіб життя. Пізнання духовного світу для душі буде глибше і багатше, ніж у земному житті. Для вираження думки їй вистачить,якшо один дух забажає передати іншому свої думки, вони у вигляді поняття відразу проявляються в іншому розумі. Мова духів буде не така,як мова тілесна – двозначна і лицемірна,а досконала і зрозуміла,це буде мова ангельська,якою людство спілкуватиметься у вічному житті — мова любові…”
