Іван “Болгарин” служить в артилерійському підрозділі морської піхоти та захищає нас від російської навали на південному напрямку оборони.
Двісті років тому, рятуючись від переслідувань з боку Османської імперії, сім’я Древових разом з іншими біженцями переселилась з Болгарії до Бесарабії, на землі поблизу Дністровського лиману. Тут вони заснували поселення Кулевча, назвавши його в пам’ять про своє рідне село Кюлевча Шуменського округу Болгарії. З того часу воно розвивалося, працьовиті люди не лише примножували свій добробут, але й плекали свою культуру і віру. За двісті років нащадки тих переселенців зробили вагомий внесок у розвиток регіону і країни. Сучасні кулевчани також не залишаються осторонь подій в Україні, пише “АрміяІнфо”.
Один із них — старший матрос Іван Древов, позивний «Болгарин». Сьогодні він служить в артилерійському підрозділі морської піхоти та захищає нас від російської навали на південному напрямку оборони. Ще донедавна Іван разом із коханою дружиною вів успішний бізнес, виховував сина і дочку, жив абсолютно мирним життям. Як і для більшості з нас, усе змінилося 24 лютого.
— Я живу в такому районі, де перші вибухи від російських ракет, випущених по Одещині, було добре чути. Від них ми з дружиною і прокинулись, — пригадує Іван. — Була десь п’ята ранку. Одразу згадався напад нацистів о четвертій ночі. Тож одягнувся, зібрався і пішов до центру комплектування.
Свого часу наш герой проходив строкову службу старшим стрільцем штурмового взводу спеціальної моторизованої військової частини міліції внутрішніх військ. Після чого навчався в училищі професійної підготовки працівників міліції, потім два роки працював за фахом. Тож, здавалося, мав би повернутися в Національну гвардію України, але Іван для себе вирішив — де він буде найбільш потрібний, там і служитиме.
Так склалось, що «Болгарин» був направлений у підрозділ морської піхоти. І практично весь час з дня мобілізації він зі своїми побратимами виконував бойові завдання зі стримування російських загарбників на Херсонському напрямку.
— Бойового досвіду, як порівняти з професійними контрактниками, у мене було набагато менше, проте навики поведінки зі зброєю, строкова служба і служба в міліції дозволили швидко призвичаїтись до умов та ритму виконання завдань, — пригадує Іван. — Перші дні було важко. Приїхали на позиції, телефони вимкнуті, інформації обмаль, звідки «прилетить», не знаєш, єдиний орієнтир — вторгнення широкомасштабне! Знаючи про війну лише з книг та екранів телевізора, легко було розгубитися. Але завдяки товаришам, які не вперше бували в подібних ситуаціях, швидко адаптувався, втягнувся в бойову роботу.
«Болгарин» розповідає, що упродовж 32 діб на передовій у режимі 24/7 на них летіло все, що могли застосувати росіяни.
— Ми відповідали, робили свою роботу. Але від рашистів нас відрізняє те, що ми ніколи не відкриваємо вогонь по населених пунктах, інфраструктурних об’єктах. Їхнє гасло для перемоги у війні «баб багато, ще понароджують!» абсолютно не для нас, кожен з українців будь-якої національності, віри, рідної мови має право на життя і захист, — зазначає старший матрос Древов.
Пригадує Іван і декілька показових ситуацій, коли його підрозділ дерашизував артилерійську позицію окупантів, а за дві години звідти знову відкривала вогонь чергова російська батарея. І так кілька разів поспіль. Каже, їх просто багато, і серіал Чорнобаївка — це про все їхнє вторгнення в Україну. Наші командири бережуть своїх воїнів, а російські — ні, воюють за гроші і посади.
У таких умовах працювали морпіхи досить добре, результати їхньої роботи періодично з’являлися в щоденних зведеннях та ЗМІ. У підсумку — разом з іншими підрозділами не допустили подальшого просування російських військ у Миколаївську область.
— Не можу сказати, що я співчуваю тим росіянам, які загинули від вогню нашої батареї. А за наших полеглих побратимів вони отримають стократну відповідь. Аж до моменту, коли відкинемо їх до кордонів російської федерації, — наголошує Іван Древов.
За кілька місяців безпосередньої участі в бойових діях, мотиви, що спонукали «Болгарина» стати до лав захисників України, викристалізувалися в чітку світоглядну позицію.
— Війна, розв’язана росією, знову становить небезпеку для моїх рідних, близьких, знайомих. Опинившись перед вибором — знову втікати від війни чи взяти до рук зброю і стати на захист своєї країни, я прийняв очевидне рішення, — розповідає Іван Древов. — Це наша земля, і нам не потрібно ніякої допомоги, порад чи участі від «асвабадітєлєй». У нас усе найкраще — ріки, гори, поля, озера, два моря. Ми живемо у XXІ столітті, і варто лише зазирнути у свої гаджети, щоб побачити, що відбувається на росії та як живуть люди в Україні. Навіть у найвіддаленіших селах. Чому пішов на війну? Я хочу, щоб моя країна повернулась до мирного життя у своїх кордонах, визнаних світом ще у 1991 році. А далі, після перемоги, навіть не знаю, яке покаяння, які репарації, контрибуції зможуть змити ту кров, що пролила росія в Україні.
Також Іван з особливою любов’ю розповідає про свою малу батьківщину — Бессарабію, розвінчує чимало наративів російської пропаганди про переслідування в Україні за мовними чи національними ознаками.
— Моя Бессарабія — це багатонаціональний регіон. Тут проживають болгари, албанці, гагаузи, молдовани, українці, німці та інші. Століттями тут мінялася влада, а регіон заселено чи не найбільшою кількістю етнічних груп та національних громад, тут поширені найрізноманітніші погляди щодо патріотизму та поточної політичної ситуації. Водночас у нас немає ніяких проблем, ми знаходимо спільну мову. Скажу більше, навіть ті, хто проти самостійного розвитку нашої країни, не цураються і пенсії отримувати, і хорошими дорогами їздити, користуватись усіма благами життя в європейській країні, — розповідає «Болгарин».
З усмішкою він відзначає, що, вважаючи себе російськомовним болгарином, свого часу об’їздив усю Україну, зокрема відвідував Львів, Івано-Франківськ, Буковель і Чоп. Ніде, ніхто і ніколи не переслідував його за мову. Ба більше, у підрозділі напевно відсотків 80 спілкуються українською. Та це не заважає побратимам розуміти один одного — що російськомовного Івана з болгарським акцентом, що його товаришів, які часто говорять зовсім не літературною мовою зі звичним для себе діалектами і говірками.
— Так, з часом я повністю опаную українську мову, хоча мені поки що важко. Тому наразі намагаюся не стати тінню миколи яновича, — розповідає Іван. — Але пишаюся тим, що мій син чудово говорить українською, хоча виховувався в російськомовному середовищі. А моя доня — з точки зору роспропаганди, уже абсолютний націоналіст. Вона мені такі патріотичні листи надсилає, розповідаючи, зокрема, і про паляницю, полуницю і Укрзалізницю.
Чудово усвідомлюючи, що саме він захищає в боях з окупантами, на власні очі побачивши звірства і злочини рашистів, Іван із гнівом і люттю розповідає про деяких своїх родичів та односельців, які свого часу перебралися до росії. Каже, вони не розуміють чи не хочуть розуміти, що в нас тут відбувається. Дивляться свою пропаганду, а на посилання з очевидними фактами злодійської поведінки загарбників, які він їм надсилав, розповідають про постановки та провокації.
— Ми перестали спілкуватися. А деяких, скажу відверто, навіть не пущу в наше рідне село. Якщо раніше вони приїжджали на проводи (поминальні дні. — Авт.) чи з іншої нагоди, то відтепер я особисто зроблю все можливе, щоб вони не потрапили в Кулевчу. Навіть якщо їх пустять в країну. Для мене це принципово — зараз вони лише насміхаються та чекають, коли нас захоплять, у той час, коли нас закидують бомбами. Якщо вони прочитають мої слова, хай знають, який прийом їх очікує в рідному селі. Це не погроза, а констатація факту, і це не лише моя позиція, — з болем зазначає Іван Древов.
«Болгарин» розуміє, що до нашої перемоги ще далеко, проте в її невідворотності переконаний абсолютно. Коли ж рідна земля буде повністю визволена від російських окупантів, Іван планує залишити військову справу та повернутись до своїх родинних справ.
— Повернувшись із війни, військовий квиток ховати не буду. Знаю, що у разі нової загрози обов’язково повернусь до побратимів, щоб стати на захист нашої землі на будь-якій ділянці кордону України, — підсумовує старший матрос Іван Древов.
Фото автора
