Це рішення довелося не просто вибивати, а буквально вигризати в окремих столицях, пише директор центру “Нова Європа” Альона Гетьманчук у колонці для НВ.
Коли ти двадцять років професійного життя живеш у зачарованому колі, в якому Україна вимагає від ЄС європейської перспективи, а ЄС від України — реформ, а тут одного дня Україна отримує не лише ту саму перспективу членства, але ще і статус кандидата в члени Євросоюзу, то складно повірити, що це відбувається насправді. Звучить занадто добре, щоб бути правдою, — з цієї серії. Навіть не віриться, що ще зовсім недавно деякі європейські політики займалися дипломатичним словоблуддям і боялись назвати у своїх заявах Україну європейською державою, бо ж це ж, мовляв, політичне поняття, яке дозволятиме їй згідно зі статтею 49 Договору претендувати на вступ до ЄС. У кращому випадку — називали європейською країною, бо це вже про географію і згаданої вище статті не стосується. А ідеально взагалі уникали епітета «європейський» у поєднанні з Україною. Не віриться і в те, що ще трішки більше півроку тому у деяких ключових країнах ЄС існувало вербальне табу на словосполучення «європейська перспектива для України»…
Якби не війна…
Так, якби не війна Україна не отримала б цієї перспективи і не стала б кандидатом. Але якби не війна, то і Євросоюзу могло не бути, бо ж ми добре пам’ятаємо, чому і для чого створювалось Європейське об’єднання вугілля та сталі. Якби не війна на Балканах, то і історичного рішення про масштабне розширення ЄС у 1999 році не було б, але нова війна в Європі зробила це можливим. Так вже сталось історично, що нічого так не об’єднувало Європи як війни, які мали б її роз’єднати… І війна Росії проти України не стала винятком.
Не лише війна…
Але не лише війна зробила статус кандидата для України можливим. Його б не було, якби не титанічна дипломатична й адвокаційна робота українців і всіх, хто нас справді підтримував у ЄС в цьому питанні. Ті, хто ці місяці був занурений у процес отримання кандидатства, знає, що це рішення не було щедрим подарунком від ЄС через війну.
Це рішення довелося не просто вибивати, а буквально вигризати в окремих столицях. Наприкінці травня оптимісти у Берліні говорили нам про вірогідність позитивного рішення 50/50, а реалісти казали про варіант в кращому випадку 80/20 — як ви розумієте, зовсім не нашу користь. Особливо опускалися руки, коли друзі України в цих країнах замість підказати, як краще достукатись до їхніх десижнмейкерів, «заспокоювали»: у червні статусу кандидата для України не буде, максимум — потенційний кандидат зі списком передумов для повного. «Ви реально націлилися на кандидатство вже у червні? Ну що ж, good luck», — з іронією в голосі і з піднятими бровами казали нам окремі провідні експерти у важливих столицях під час нашого європейського турне — Париж, Гаага, Берлін — саме по статусу кандидата.
Постумови замість передумов
Ми розуміли, що ніхто не наважиться відкрито сказати «ні» Україні в червні – на хвилі рекордної симпатії та солідарності з Україною європейських суспільств. Але допускали, що пізніше цього року чи тим паче наступного відмовити Україні може бути легше — нічого ж не заважає Нідерландам одноосібно і вже впродовж тривалого часу блокувати приєднання Румунії та Болгарії до Шенгену попри позитивні висновки Єврокомісії. Саме тому відкидали самі і активно закликали українську владу публічно відкидати будь-які пропозиції плану Б, допоки не вичерпані можливості для плану А. Наполягаючи: якщо і можуть бути якісь компромісні історії, то лише після надання кандидатства, а не до нього. Також компромісною історією стало чергове ноу-хау для України — постумови замість передумов. Є чимало дискусій з приводу того, чи виконання цих реформ потрібне для того, аби зацементувати статус кандидата і «в нас його не забрали». Чи для того, аби перейти на наступний етап — розпочати переговори щодо вступу. Насправді, і те, і інше. Тобто в українському випадку вони відіграють подвійну роль: як постумови для кандидатства і передумови для вступу. Відтак, мають і подвійне значення, подвійну вагу. Оскільки ці критерії готувалися на основі двох з 35 наявних розділів переговорів — політичного та економічного, то і виконання цих критеріїв допоможе відкрити саме ці два важливі розділи переговорів.
Суспільство отримало черговий потужний важіль впливу на владу
Мені подобається риторика представників української влади, коли вони впевнено, без жодних сумнівів заявляють, що ці умови Україна виконає швидко. Мені також імпонує думка, що зі статусом українське громадянське суспільство отримало черговий потужний важіль впливу на владу у питанні реформ. Але водночас мене лякає те, що після двох Революцій, війни і повномасштабного вторгнення ми й досі шукаємо потужні важелі впливу на владу у плані реформ. Здавалось би, після загрози, яку створив Путін, знищення України як держави вже непотрібно було б жодних нових мотиваторів. А замість частини адвокаційних візитів у столиці ЄС українських урядовців по статусу кандидата достатньо було ухвалити лише одне рішення — про призначення керівника САПу, але цього так і не відбулось.
Ми багато і дотепно критикуємо наших окремих європейських партнерів у питаннях чи то розширення ЄС, чи то стримування Росії – як довго вони розкачуються, як повільно ухвалюють рішення і, зрештою, рано чи пізно роблять той чи інший крок. Але чомусь не задумуємся, що в питаннях реформ ми часом їм уподібнюємося — так само до останнього відкладаємо, опираємось, щоб зрештою таки піти на той чи інший крок…
П’яті за кількістю населення і перші за рівнем бідності
Звичайно, наш подальший рух до ЄС сьогодні як ніколи залежатиме не лише від реформ в Україні, але й від реформи самого ЄС — їхньої спроможності удосконалити систему ухвалення рішень і розподілу голосів. Недаремно й у рішенні Європейської Ради такий акцент на спроможності ЄС приймати нових членів. Для того, аби Україна рухалась далі – критично важливе синхронне реформування у нас, і у них. Якщо б Україна приєдналась до ЄС найближчим часом вона була б п’ятою за кількістю населення і першою за рівнем бідності. ВВП на душу населення нинішньої найбіднішої країни ЄС Болгарії – понад удвічі вище, ніж українського. Україні, яка за президентства Зеленського пошуки своєї міжнародної суб’єктності перетворила майже на культ, важливо також вчитися бути справді командним гравцем — постійні вибрики окремих країн-членів і кандидатів, як-то вето Угорщини і неприєднання Сербії до санкцій ЄС щодо Росії – перетворюють травми розширення на рубці, які примушують Євросоюз десятиріччями тримати кандидатів у «приймальнях» на вступ. І зрештою, статус кандидата зробив Україну для ЄС своєю політично, але своєю ментально ще належить зробити. Поки що ми для багатьох в ЄС у статусі — «свої чужі» замість того, аби бути просто «своїми». Визнання того, що «Україна — це Європа» має звучатиме не так в Києві, як у Гаазі, Берліні та Копенгагені. І над цим потрібно працювати не менш завзято, аніж над списком рекомендованих реформ.
Альона Гетьманчук, НВ
