У цивільному одязі, усміхається — не відразу здогадаєшся, що тернополянин Сергій Вівсяник днями приїхав із фронту. Коли ж починає говорити, сила духу і віра вражають. Отримав травму, мусить підлікуватись, а далі — знову на передову.
Сергієві 45 років, раніше працював у правоохоронних органах, тепер — у Територіальному управлінні Служби судової охорони в Тернопільській області. З перших днів масштабного вторгнення росії обороняє Україну в складі полку спецпризначення. Має воєнний досвід — упродовж 2014-2016-их років ніс службу в гарячих точках на Донбасі, – пише “НОВА…”.
— Сергію, чи був для вас масштабний напад росії на Україну несподіванкою?
— Ми з побратимами розуміли, що рано чи пізно це станеться, адже війна незавершена. У 2014-ому загинув брат моєї дружини Андрій Юркевич, який воював у «Айдарі», упродовж восьми років привозили з Донбасу «двохсотих». Хлопці загинули, але нічого суттєво не змінилося. Не звільнено українські землі, не покарано ворога, апетити росії зростають. Не названо війну війною. Нема розв’язки. Путінський уряд бачив, що окуповані Крим і Донбас стали депресивними, на півострові загостюється проблема з дефіцитом води, тому орки рушили далі. З росіянами нема про що домовлятись, їм не можна вірити. Не вдаватимусь у геополітику, я — військовий, тож зобов’язаний захищати рідну землю, пішов добровольцем.
— Ви вже знали, що таке війна. Не було вагань? Як рідні сприйняли?
— А як можна інакше, якщо країна в небезпеці? Батькам не зізнавався, щоб не хвилювались. Дружина готова до цього, бо скільки мене знає, я завжди зі зброєю, на військових навчаннях. Разом із синочком вболівають за мене.
До війни не звикнути, щоразу потрібно переналаштуватися, інакше охопить паніка. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Людина хоче жити мирно. З іншого боку, якщо легковажити на фронті, то не виживеш. Треба знати, що робити. Росіяни воюють артилерією. Прилетить — і все. Це гнітить. Молоді хлопці іноді ламаються. Розумію їх. Недавно Вінниччина попрощалася з дев’ятьма КОРдівцями, які несли службу з нами. Прилетіли ракети — хтось «злив». Увечері ми разом вечеряли, а вранці знайшли їх обгорілими… Загинули тоді також хлопці з Рівного, Івано-Франківська, Черкас.
— Після цього, мабуть, треба й себе «збирати докупи»…
— Старші військові вже бачили смерті, тож стримують емоції, хоча так «шкребе», що часом розридався б. А молодь не може спокійно. Людський мозок не хоче миритись із таким. Наш підрозділ у перші місяці тримав оборону Києва, Ірпеня. Звільняли від окупантів, які чинили там звірства.
— Це був складний напрямок фронту…
— Росіяни там закріпилися, обстрілювали, вбивали… Словами не передати. Орки. Війна — це коли військовий іде проти військового, а російська армія знищує мирних людей, ґвалтує, грабує, палить міста, руйнує інфраструктуру. Після важких боїв вдалося їх витіснити з Київщини. Нам бракує важкої техніки, вся сила — у Збройних силах. Коли звільняли Ірпінь, Бучу, Гостомель, мешканці виходили з підвалів і плакали. Хоча були й такі, що здавали росіянам позиції наших військових. Було, що ми закріпилися в будівлі, а пенсіонер, який жив через пліт, «злив» загарбникам інформацію. Обстріляли нас. Згоріла і хата пенсіонера. Думав, що його омине.
— Біда, що в Україні чимало зрадників…
— Наприкінці 2015-го ми з бригадою заїхали в Маріуполь, а в лютому росіяни почали гатити по місту з ГРАДів. Дехто з місцевих мешканців казав, що це українські війська стріляють. «Гляньте, під яким кутом влучило — з боку росії. Проста математика», — переконував я. Однак вони вірили в те, в що хотіли. Але що казати, якщо в Маріуполі на заводах працювало багато приїжджих із росії. Брак правдивого українства призводить до біди.
— Чим відрізняються попередні етапи війни від теперішнього?
— Раніше була незрозуміла тактика, тепер маємо чітке завдання — звільняти наші території. Попереднє керівництво України свідомо стримувало фронт, бо ми не мали чим воювати, не могли б дати відсіч російській армії. Тоді врятували ситуацію наші добровольчі батальйони. Нам потрібні були ці вісім років, щоб «обкататися». Тепер ми готові. Так, бракує зброї, але наші захисники роблять дивовижне. Не раз доводиться чути, що розвідка попереджала про вторгнення росії, а наш уряд нічого не робив. Як це не робив?! Уряд готувався, наші військові — теж, просто про це не говорили вголос. Ми зупинили російську армію, зірвали їхній план. На усіх напрямках наші військові діяли в міру своїх можливостей. Велику роль зіграв Харків. Росіяни думали, що їх там приймуть з обіймами, а їм дали відсіч. Потужно тримають наші військові миколаївський і запорізький напрямки. Після Київщини наш полк тримав оборону Сумщини, згодом — Харківщини. На Сумщині великий кордон — понад 500 км. На Харківщині по нас лупили з російської території, але ми не маємо права стріляти туди у відповідь.
— Як думаєте, коли завершиться війна?
— Щодня щось змінюється. Не треба прогнозувати, а треба працювати. Перемога точно буде, варіантів у нас нема.
— Перемога — це звільнити всі окуповані території?
— Якщо росія виведе війська, це вже буде перемога. А далі — дипломатія. Думаю, що все йде до того, що Донбас і Крим самі повернуться в Україну.
— Що найважче на війні?
— Найважче на війні — навіть не смерті, бо війна — це смерть, включаєш холодний розум. Найважче відправляти дружині і синові повідомлення: “Па-па! До завтра”. Відправляєш з надією, але не знаєш, чи буде «завтра». Найважче — завдати болю рідним. Але це — слабкість, яка може коштувати життя. Ми там, щоб наші рідні і наші міста жили мирно.
— Чи вважаєте себе та побратимів героями?
— Герої — всі українці, навіть ті, які не воюють. Всі! Бо в країні зараз діє потужний конвеєр, який тримає фронт. Хтось воює на «передку», хтось привозить харчі, хтось збирає гуманітарну допомогу, хтось молиться. Не раз у мирний час українці сваряться через політику, через якісь несуттєві речі, але якщо потрібно, то миттєво консолідуються. Наш народ — сильний і нескорений. Маємо гуртуватись аж до перемоги. Поставимо крапку війні.
