Серед волонтерів Гуманітарного штабу в Тернополі — відоме київське подружжя гідів Микола і Галина Іващенко з донькою Анною і зятем. Їхній син — “кіборг” Дмитро Іващенко (позивний «Вербич») — нині несе службу в Збройних Силах України.
— Коли росія почала наступ, мої батьки були в Угорщині. «Почалася війна…» — зателефонував до мене брат о 5-ій ранку 24 лютого. Ми з хлопцем швидко зібралися і виїхали. Ночували біля Вінниці. Прокинулися від вибухів поряд. Рушили далі. Приїхали до Тернополя, поселилися в готелі, згодом до нас прибули батьки. Наступного дня ми здали кров для поранених. Поцікавились у знайомих, де можна волонтерити. Направили у Гуманітарний штаб. Закупили продукти і занесли туди, запитали, чи можна допомагати. Приходимо тепер щодня. Ми з татом відповідаємо за амуніцію, мама — за медикаменти, мій хлопець коригує логістику постачання гуманітарної допомоги з Європи, — розповіла Анна.
— Ми з дружиною організовуємо подорожі за кордон. Того страшного лютневого дня поверталися з Йорданії через Угорщину. Після туру мали їхати на Кіпр. Перервали мандрівку і негайно рушили в Україну, — згадує пан Микола. — Тут наша донька, зараз ми потрібні своїй державі. Багато українців виїхали за кордон — це їхній вибір. Дехто не мав іншого варіанту, бо втратив житло, роботу. В чужій країні не з медом: дадуть дах над головою, але там не твій дім. Нам потрібно допомагати в тилу, дбати про українських захисників. Наш син Дмитро пішов добровольцем захищати Україну. Колись тримав із побратимами Донецький аеропорт, зараз теж в строю. Добре, що маємо підтримку інших держав, що світ зрозумів, що це не комп’ютерна гра, що треба вдаватися до рішучих дій.
— Для усіх було шоком, що Росія напала на Україну. З-за кордону ми мали повертатися через два дні. Але прокинулися вранці 24 лютого від страшних новин і о 7-ій годині вже були на пероні в Будапешті, — додає пані Галина. — Хвилювалися за доньку, були з нею на зв’язку. Це безглузда несправедлива війна. Ми думали, що все обійдеться, але… У Києві залишилися мої батьки, брат, собака. Стараюся якомога менше дивитися новини, бо серце не витримує — п’ю корвалол, валідол. Намагаюся щось робити, тоді значно легше, почуваєшся корисним. Щоранку роблю два обов’язкові дзвінки. Телефоную мамі, коли виходить із бомбосховища. Батько залишається у квартирі між міцними стінами. А також провідую подругу в Київ, щоб морально підтримати. Її чоловік працює лікарем. У перші тижні війни він був цілодобово у лікарні. Життя змінилося… Нема кінця-краю війні, але вірю, що Україна неодмінно переможе.
Прочитати про роботу і захоплення подорожами подружжя Іващенків можна тут.
