У селі Високе Монастириської громади живуть переселенці з Ізюму. Упродовж кількох років отець-капелан Ігор Федоришин із села Високе Монастириської громади допомагав формувати парохію УГКЦ в Ізюмі Харківської області. Війна все перевернула…
Російська армія протягом місяця тримала в облозі місто Ізюм, яке називають ключем до Донбасу. Зараз воно майже стерте з лиця землі… Декілька родин з Ізюму приїхали до отця Ігоря. У селі Високе з перших днів війни знайшли прихисток близько 70 вимушених переселенців із різних областей України. Саме священник гуртує приїжджих довкола себе, запрошує до храму на молитву за Україну. А днями організував для молоді з Ізюму поїздку в Карпати, щоб трохи відволіклися від пережитого, помилувалися красою гір.
«Їздив молитись в Ізюм, а тепер молимось з ізюмцями у нас»
Свого часу отець Ігор ніс службу в миротворчому батальйоні в Косово. Коли ж у 2014-ому росія почала війну проти України, капелан був із нашими захисниками на Донбасі. Але чотири роки тому потрапив в аварію, отримав складні травми, тож не може бути на передовій, проте допомагає волонтерам, підтримує переселенців, – пише “НОВА Тернопільська газета”.
— Через стан здоров’я не можу зараз так активно допомагати нашим військовим. Товаришую з волонтером зі Збаража Володимиром Голоднюком, спрямовую до нього благодійників, які хочуть допомогти ЗСУ, — розповів отець Ігор. — Зараз маємо у Високому родини переселенців. Бучацька єпархія УГКЦ з 2017-го формувала парохію в Ізюмі. Мені доводилося часто відвідувати це місто, познайомився з багатьма гарними людьми. До Ізюму за попередні роки війни прибуло багато переселенців із окупованих територій Донецької і Луганської областей, тож вони потребували допомоги. Ми збирали продукти по парафіях на Монастирищині й доправляли їм. Майже щомісяця возили по дві тонни. Відкрили в Ізюмі «Карітас», нам надали приміщення. Там я здружився з кількома місцевими учасниками АТО-ООС, двом допоміг зібрати гроші на операції. Вдалося організувати збір коштів на відновлення коліна дівчині з Ізюму, яка займалась боксом і травмувалась. Два місцеві брати-близнюки Олексій та Олександр навчалися у військовому ліцеї. Торік один із них стрибнув у воду і зламав шию. Лікарі не давали шансів. Ми молилися, я допоміг його батькам через соцмережі зібрати трохи коштів на лікування. Дякувати Богу, хлопець став на ноги! Молодь мріяла про щасливе життя, будувала плани, та раптом — війна… Російська армія у перші дні почала бомбити Ізюм. Налякані брати зателефонували до мене. Приїхали до нашого села з батьками, тіткою і її донькою. Дядько воює у складі ЗСУ. Дідусь і бабуся хлопців не змогли відразу вибратися, ховалися у підвалі багатоповерхівки. Та одного дня у будинок влучила ракета — склався й став братською могилою… Старенькі дивом вижили. Батько хлопців поїхав і привіз їх, а ще забрав родичку, яка два тижні лежала в підвалі після контузії і поранення — без води, їжі, медичної допомоги. Вже третій тиждень цю жінку лікують в медзакладі нашої громади. Я не міг ніколи подумати, що так все перевернеться: я їздив до ізюмців, а війна в одну мить вигнала їх із рідної землі й вони прибули з тривожним серцями до нас.
«Україна переможе, а кінець росії — неминучий»
У тій же багатоповерхівці в Ізюмі, в яку влучила ракета, по сусідству з братами-близнюками мешкали дві сестри, теж близнючки. На час обстрілів дівчата були в Харкові, де здобувають фах військових. Навчання зупинилося, повертатися додому не було куди, тож зателефонували до отця Ігоря. Приїхали евакуаційним потягом до Львова, а звідти священник привіз їх у Високе. Зворушливою була зустріч ізюмців — за тисячу кілометрів від дому.
— Сестри приїхали з подругою. Поки ми прямували на Тернопільщину, їм повідомили з академії, що потрібно прибути в одне із містечок Західної України. Студентки переночували у Високому, ми всі мали спільну трапезу, а тоді вони поїхали на навчання, — продовжує отець Ігор. — Загалом з Ізюму в нас було 14 осіб, залишилися 10. За час війни у нашому селі зупинялося до 70 переселенців. Я просив людей облаштувати порожні будинки, гуртом все прибрали, подекуди зробили ремонти, поприносили для переселенців продукти. Місцеві підприємці забезпечили гостей м’ясом. Проте у нашому селі нема газу, треба палити дровами, нема водопостачання, тому трохи важко для тих, хто не звик. Дехто поїхав далі. Переселенці пережили стрес, біль, розпач. Їм потрібна передусім духовна підтримка, а також матеріальна. У мами братів-близнюків загострилась недуга нирок — зараз у лікарні. Щоб трохи розвіяти хвилювання, я повіз молодь з Ізюма подивитись на Карпати.
Отець Ігор вірить у перемогу України, щоденно молиться за наших захисників.
— У 2014-ому нам було дуже важко — не мали армії. Деякі бригади були більш-менш забезпечені, але значна частина захисників — звичайні добровольці, які раніше навіть не тримали зброю в руках, — каже капелан. — Військових тоді возили на фронт у шкільних автобусах, спецтехніки майже не було. За ці роки Україна з нуля сформувала потужну армію, яка зупинила орду, котра вважала себе «другою армією в світі». Я давно розумів, що буде війна з московитами, не раз повторював це, хоча і сам не хотів вірити. Але не думав, що путін так відверто і нахабно нападе на Україну, адже за цим — неминучий кінець росії. Направду, треба бути самогубцем, щоб воювати з Україною і цілим світом.
Болить душа за кожним загиблим українцем, ще будуть великі втрати, але не можемо відступити. Бачимо, які жахіття чинять росіяни на окупованих територіях. Словами не передати… Навіть звір такого не зробить. Маємо об’єднатися, докласти зусиль і з Божою допомогою зупинити орків, відвоювати нашу територію. Молимося за українських захисників, за нашу перемогу. Україна обов’язково переможе! Вірю, що скоро будемо купатися в морі в українському Криму (усміхається, — авт.).
