Оксана усе життя прожила в Маріуполі, мала там власну справу – швейне ательє, яке під час обстрілів згоріло. Житло теж знищене. До Тернополя жінка приїхала наприкінці березня з чоловіком, донькою, зятем, сватами. З того пекла забрала з собою кішку.
— Ще з нами їхала моя 86-річна свекруха, але дорогою померла… Поховали в одному із сіл, — зітхає пані Оксана. — Маріуполя майже нема… Будинки розбомблені, інфраструктура зруйнована — ніби котком пройшлися. 24 лютого о 4:30 наше місто почали обстрілювати. Я була сама в квартирі у Лівобережному районі. Швидко зібралася і поїхала до чоловіка й свекрухи на правий берег. Місто безперервно обстрілювали, кидали бомби з літаків, одна впала біля нашого паркану. Вибило вікна у хаті. Ми ховалися у підвалі. У перший день війни пропало світло, потім — вода. 6 березня влучили в газопровід, ми залишились без опалення, готували на вогні. Не було зв’язку ні з дітьми, ні з батьками. Досі не можу дотелефонуватись. «Нікуди не поїдемо на старості», — вперлися. Не знаю, хто із друзів вижив, хто ні… Якби зять не забрав нас, то ми б там і загинули. 6 березня проскочив автомобілем і завіз у школу поліції, де й сам ховався. Зять допомагав як волонтер. У підвалі школи поліції сиділи близько 300 людей. Серед нас були правоохоронці. Ми наївно сподівалися, що нас не зачепить, але й там почалося страшне… Було дуже небезпечно. Бог допоміг якось вийти. Досі не вірю, що росіяни таке зробили з Маріуполем. Ми думали, що трохи постріляють і припинять, як це було у 2014-ому, але реальність виявилася жахливою. 15 березня у школу поліції зайшли окупанти, сказали, що наступного дня нас виведуть із міста. Маріуполь ми покинули 16 березня. Навіщо росія зробила таке з Маріуполем? Можливо, їм потрібен вихід до моря, або помстилися, що ми в 2014-ому залишилися в Україні. Путін — хворий. Ніхто з нас не хоче в росію. На серці — пустка… Як далі жити? Страшно усвідомлювати, що все втрачено. Хотілося б згодом повернутися в Маріуполь, спробувати відновлювати наше місто, яке зараз мертве.
