Пропонуємо нашим читачам авторський матеріал тернопільської журналістки Галини Заболотної, написаний спеціально для сайту “Реально”, про історію українки, яка через війну виїхала за кордон та те, як її прийняли в Європі.
Історія львів’янки, яка з двома дітьми виїхала у Польщу. Жінка ділиться своїми переживаннями та досвідом, який може стати у пригоді багатьом українкам.
Ми зі Львова. Зі Львова, який і сьогодні є відносно мирним та спокійним. З міста, де досі полиці в магазинах заповнені товарами, вулицями їздять трамваї, а ресторани, парки й центр вщерть заповнені людьми.
Чому ж ви поїхали?- питають мене. А я сама не можу остаточно для себе сформулювати відповідь. Можливо, через наполягання чоловіка. Можливо, заради безпеки… А ще раптом зрозуміла, що мені досі живе бабусин страх, жахіття пережитої нею війни. Ці розповіді з раннього дитинства вмикають захисний механізм на генному рівні:”біжи! рятуй дітей!”. Мабуть, все разом взяте вплинуло на моє рішення. Хоча вже у день від’їзду, о 4 ранку, я з надією перепитувала чоловіка “може, ми залишимось?”. Питала і знала відповідь.
Мені було, що залишати. І є до кого повертатися.
Сподіваюся, це буде незмінним до дня перемоги. Ми від’їжджали у не дуже вдалий момент. Саме пішла друга хвиля активної евакуації за кордон. Залюднений вокзал, жива черга до перону, волонтери, іноземці… Я тоді чи не вперше задумалася, як страшно опинитися в такий момент у чужій країні, не знаючи мови, не розуміючи повною мірою, що відбувається, і не маючи чіткого плану, що робити.
Заплющую очі та бачу не заплаканих мам, не покинуті дитячі візочки, а бідного іноземця, який метається коридором, намагаючись прорватися на перон. Він не розумів ні української, ні ламаної англійської хлопця-волонтера, який намагався допомогти. Бачу той розпач і жах в очах…
Дивні моменти, дивні епізоди, дивні відчуття – це все вже починало складатися пазл, який я збираю і досі. Не покидало відчуття нереальності. Це не зі мною! Так не буває! В тій черзі очікування на поїзд я зловила себе на думці “скоріше б уже! Втомилася!”- і сама жахнулася від неї. Як? Як можна прагнути чим швидше поїхати? Тут же моє ВСЕ! Ось на відстані витягнутої руки мій чоловік і я не знаю, коли наступного разу зможу його обійняти… Сльози то накочували хвилею, текли нестримн
о, то завмирали десь в глибині. Від того на душі ставало гірко.
У мене був план А: кума, котра живе вже кілька років у Польщі та допоможе влаштуватися. Треба всього лиш добратися до Перемишля, взяти квитки до Варшави, а далі можна бути спокійною. Але все сталося так хаотично, незаплановано (вірю, правда, що хтось там нагорі мав для мене ліпший план). Ми стояли на самому початку черги, бо не встигли лічені хвилини на попередній потяг до Перемишля, і табло було позаду. Коли хвиля штовхнула нас вперед, то була лише мить обійняти чоловіка і ось ми вже простягаємо паспорти для печатки.
Усе, ми вже ніде.
Ще не сіли у вагон, але вже без права передумати. Лише після цього дізнаємося, що поїзд їде не в Перемишль, а на митний перехід Грубешів. Це біля Володимира, де напередодні було трохи гаряче. Поїзд поступово наповнюється, і ось нас уже дванадцятеро в стандартному купе. Але це дуже комфортно насправді, бо багато людей їдуть в коридорі та навіть тамбурі. Ми спершу втішали себе думкою, що це всього лиш годин 5… Я тішуся, що наш з дітьми багаж – 4 рюкзаки та маленька валізка (як для ручної поклажі в літаку), бо місця для більших валіз нема. Та й взагалі ні для чого місця в тій рукавичці нема. Навіть для ніг. Четверо дітей займають верхні дві полички. Їм пощастило, вони можуть не лише виростати ноги, а навіть лягти. Ми ще довго стоїмо на вокзалі, більше 4 годин. Кажуть, що на Волині “трішки напружено”.
Лунає сирена і від того звуку, підсиленого вокзальною луною, мурашки по шкірі.
Молимося. Ми сіли у вагон о 8 годині ранку і лише біля 16 доїхали до кордону. В багатьох людей була величезна розгубленість, бо їх мали зустрічати в Перемишлі. Почали з усіх боків лунати телефонні розмови зі зміною локації… Я себе втішала думкою, що до Варшави я точно доберуся з будь-якої точки. Але “найцікавіше” чекало попереду, перед митним переходом провідниця оголосила, що тут можуть вийти лише ті, кого зустрічають, за ким приїхали, бо ми, умовно кажучи, ніде, тут немає поруч населеного пункту чи громадського транспорту. Всі решта їдуть в сторону Кракова, орієнтовно 6-7 годин.
О 22.40 поїзд випустили з митниці. Правда, попередньо нагодувавши гарячими стравами, які привезли до поїзда волонтери. Після перевірки митниками усього поїзда, відчинили нарешті двері й вперше за 12 годин можна було встати, вирівняти ноги, вийти надвір. Я вийшла і розплакалася. Біля кожного вагону стояло безліч коробок з водичкою, соками, солодощами, дитячими підгузками, засобами гігієни. З цієї миті й досі я відчуваю, як нас огортають турботою, допомагають щиро і безкорисливо. Ми думали, що їдемо туди, де нікому не потрібні, зайві, чужі… А виявилося, що нас чекали.
Поїзд, важко дихаючи та зітхаючи, нарешті рушив. Заснути було нереально. Говорити теж. Бо у всіх на устах лише одна тема… Але одна з харків’янок, що їхала в нашому купе, від самої згадки про війну просто затуляла вуха руками та починала плакати: “Будь ласка, я вас прошу! Не треба!”. Вони ж сідали у поїзд під звуки бомбардування. Важка, гнітюча, безсонна ніч. Близько 6 ранку ми нарешті добралися до нібито остаточного пункту призначення. Там було наметове містечко. Кожен намет мав своє призначення: з малими дітьми, хворі, представники релігійних общин. І основні два: поїзд до Кракова і до готелю. Нам дали заповнити анкети, напоїли гарячим чаєм, погодували. Можна було отримати польську сім картку чи медичну консультацію. У нас позаду були дві безсонні ночі (перед виїздом з дому та в поїзді), тому, порадившись з дітьми, ми вирішили таки поїхати в готель, помитися, вирівняти ноги, трохи поспати, а тоді вже їхати до родини. Мабуть, перевтома далася взнаки, бо лише сівши в поїзд, я запитала, чи далеко до готелю і чому ми їдемо поїздом, а не автобусом. Виявилося, що до готелю 200 км…. 200 кілометрів і ще 5 годин дороги. На кожному сидінні стояв пакунок з харчами. Поважний дідусь-провідник у строгому костюмі, зазирнувши у наш вагон, хвацько поправив вуса і проспівав всім відому пісеньку про х.ла та процитував напрямок для російського корабля. Цей жест додав оптимізму і дозволив протриматися решту дороги. А ще красивезні гори за вікном. Як у наших рідних Карпатах: гори, всіяні хатинками та овечками, ліси. Заплющуєш очі й ніби вдома.
Можливо, в цілях безпеки нам не озвучували кінцеву точку прибуття, тому ми з дітьми й сусідами розважалися, прослідковуючи шлях пересування на гугл-картах, вгадували “а чи не ось сюди?” І знов таки було дуже жаль іноземців, які так само, як ми, не розуміли, куди їх везуть, але на відміну від нас, навіть не могли про це поговорити зі своїми попутниками.
Нарешті станція, на якій багато поліції та інших людей в уніформі. Стало моторошно від нерозуміння того, що відбувається. Вони застрибнули у вагон, похапали речі, дітей, переноски з домашніми тваринками… Якась дівчина почала заспокоювати:
– Не хвилюйтеся, проходьте в автобуси, ваші речі занесуть. Уже все добре! Ви у безпеці!
І знову відчуття обіймів та піклування. Це так цінно. Особливо, коли ти втомлений від півтори доби дороги та ще більше – від неймовірного відчуття втрати землі під ногами. Нас привезли в санаторій, допомогли заповнити потрібні документи, заселили в окремі номери. Усе необхідне для малюків: широкий асортимент підгузків, харчування і т.п. Дитячі ліжечка, візочки, кріселка для годування, манежі, горшки, шалена кількість одягу та іграшок. Велике приміщення з коробками, де кожен міг взяти усе потрібне: засоби гігієни, речі першої потреби, одяг, взуття. Триразове харчування за системою шведського столу. Я приїхала з неушкодженого дому, та все одно мала обмеження з кількості вантажу. А дехто був у чому вискочив з дому – в піжамі й капцях.Турбота не закінчилась днем зустрічі. У Польщі про Українців дбають і далі.
Діткам дали можливість ходити до школи – щоранку їх забирає автобус. Також постійно проводять майстер-класи чи просто аніматор збирає малюків і вони малюють, ліплять, читають, дивляться мультики. Є медкабінет, де можна отримати допомогу та ліки у випадку хвороби. Пральні машинки, щоб не мучитися і не прати руками. Також звідси організовують постійно автобуси в інші країни (Греція, Німеччина, Ірландія, Великобританія), де допомагають з роботою і житлом.
Неймовірно привітні люди. Від жодного я не почула слів “вам тут не раді, чого приперлися?”. Навпаки усі намагаються підтримати й допомогти. Ми теж намагаємося зробити хоча б елементарне для тих, хто нам допомагає – вивчити польську мову, бо це є перший вислів вдячності. Допомагаємо у побутових речах. Хтось працює на кухні, хтось прибирає територію, займається з дітками, прибирає і сортує привезені місцевими речі.
Чи почуваємося ми в безпеці? Так. Чи ми є спокійними? Ні. Навіть після спокійного Львова я досі здригаюся від звуку пожежної сирени, чую її в душі чи у звуках пралки. На моєму телефоні досі стоїть сповіщення і я прокидаюся тоді, коли й мої рідні не сплять. Кожна їхня тривога – моя тривога. Кожна сирена мого міста лунає і для нас. Бо війна для нас не скінчилася з перетином кордону. Зараз я просто в мільйон разів сильніше хочу, щоб вона нарешті закінчилася. Перемогою, звісно. Щоб повернутися Додому, обійняти моїх найрідніших, живих і неушкоджених.
Розмову записала Галина Заболотна.
