Читайте новини Галас на GoogleNews - Нажміть підписатися

Вимушені переселенці – про гостинність на Тернопільщині

Після закінчення війни Тамара Василівна мріє повернутися в Чернігів, запросити в гості усіх волонтерів, які допомагали її родині, та спекти для них них величезного смачного торта.

Тамара Василівна та Олексій Михайлович разом із доньками та внуками вимушено залишили рідний Чернігів та поселилися у гуртожитку Чортківського фахового медичного коледжу. Ось уже два тижні вони проживають у Чорткові і вражені гостинністю та привітністю чортків’ян, пише “Терен”.

Пресслужбі Чортківської міської ради вони розповіли про те, як ці люди вибралися з-під обстрілів та дісталися у зовсім незнайоме містечко.

– Чи пам’ятаєте Ви перші хвилини, коли дізналися, що в Україні розпочалася війна?

– Хоча ми з чоловіком вже пенсіонери, Олексій ще продовжує працювати. Тому, зазвичай, він дуже рано встає, приводить себе в порядок і близько сьомої години ранку вже йде на роботу. Допоки чоловік збирався на роботу, я ще відпочивала, але крізь сон я чула – щось в поведінці чоловіка змінилося – розмовляв з кимось по телефону. Я піднялася, щоб запитати, що ж трапилося, так і дізналася – війна.

Чоловік же сказав залишатися вдома, а сам хотів йти на роботу, я ж не пустила. Ми зібрали гроші і документи, Олексій пішов в гараж по автомобіль і по дорозі пішов в магазин – купити продукти, які можуть довше зберігатися. Ми ж не мали практично жодних запасів, бо до останнього не вірили, що росія може напасти на Україну. Одразу зібралися в теплі речі і вирішили, що поїдемо до старшої дочки, яка проживає в приватному будинку.

– Як ви перечікували сигнали повітряної тривоги?

– У доньки Світлани – приватний будинок, де був звичайний підвал, то ми там і перечікували обстріли, які з часом ставали сильнішими і відчутно ближчими. Згодом вирішили облаштувати укриття у коридорі. Вже потім зрозуміли, що це також було небезпечно, бо могли отримати осколкові поранення від скляних дверей.

– Як і коли вирішили, що потрібно їхати у безпечніше місце?

– У будинку доньки ми переховувалися від початку війни до 2 березня, а потім діти наполягли, що потрібно залишати Чернігів. Спочатку ми з Олексієм були категорично проти, але погодилися заради дітей та онуків. Друзі моєї онуки Юлі та її чоловіка, які виїхали раніше, розповіли якою дорогою їхати безпечніше. Тож, 3 березня нас семеро (пані Тамара з чоловіком Олексієм, онука Юля з чоловіком та дитиною і дочка Світлана із сином) з двома собаками вирушили до Вінниці. Дорога була довгою і хвилюючою – все боялися загубитися, бо вказівників із назвами населених пунктів не було.

Надвечір ми добралися в якесь селище під Вінницею, там ми переночували у дуже хороших людей – це родичі Юлиного (онучки пані Тамари) чоловіка. Нас там у звичайному маленькому будиночку ночувало аж п’ятнадцять.

– Чи бачили Ви результати обстрілів у рідному Чернігові?

– Коли виїжджали з міста, то ми не бачили зруйнованих будівель, але знали, що їх вже є безліч. Довідалися, що російські бойовики зруйнували нафтобазу та школу, яка знаходилася за декілька кварталів від нашої квартири. Вибухів в укритті ми чули багато, тому здогадувалися, що місто добряче постраждало.

І мені надзвичайно шкода, що Чернігів знищили, бо це дуже гарне, сучасне та європейське містечко. Я пам’ятаю які прекрасні сакури цвіли на Проспекті Миру, як квітли мільйони тюльпанів, а зараз там розруха.

– Вам щось відомо про вашу квартиру у Чернігові та і взагалі як живе місто зараз?

– Там залишися і наші родичі, і наші друзі. Кожного дня пишемо, щоб дізнатися чи вони живі. Знаємо, що поки наш будинок цілий, лише вікна пошкодили вибухи. Немає у Чернігові світла і тепла, туалети облаштовують просто у дворі. Заряджають телефони від генератора, який час від часу привозять, коли доставляють воду і харчі.

Але є і хороші новини з Чернігова – там досі працює пологовий будинок, де народжуються дітки. Правда, у бомбосховищі, але вже народилася навіть не одна трійня малюків, тому віримо, що це хороший знак.

– Чому обрали саме Чортків для переїзду?

– Коли ми виїхали з Вінниці, то я не знала куди ми їдемо далі. Це якось онучка Юля знайшла свою давню знайому, котра зв’язалася із волонтеркою Наталею з Чорткова. Приїхавши у це містечко, ми спершу поселилися у приватний будинок по вул. Київська. Хоча в будинку давно ніхто не жив, але волонтери до нашого приїзду вже завезли меблі, техніку та продукти харчування.

Я не знаю як звати цих людей, але я приємно вражена і щиро вдячна їм за таку доброту. Мені невідома історія міста і чого воно так називається, але я б його перейменувала, бо тут такі добрі та людяні мешканці! Хочу сказати, що Чортків просто вщент зруйнував усі стереотипи про захід України. Тут надзвичайно гостинні та добрі люди.

Коли ми прийшли у міську раду, щоб зареєструватися, то я була приємно вражена привітністю та турботою зовсім незнайомих людей. І хоча від початку війни я жодного разу не плакала, а тут сльози потекли самі.

Ми отримали продукти харчування та речі особистої гігієни. Тут нам запропонували пожити в гуртожитку медичного коледжу. І ми погодилися.

– Ви вже освоїлися на новому місці?

– Я ніби знову потрапила у студентські роки. Тут живе багато людей, що втекли від війни і ми вже встигла роззнайомитися, і навіть ходимо в гості один до одного. Щоб не було так сумно в гуртожитку, я вже домовилася із дівчиною з Луганська, що залишатимуся із її сином, коли вона буде йти на роботу. Можна сказати, що ми в гуртожитку стали вже однією родиною. Але знаємо, що кожен із нас хоче, щоб війна якомога швидше закінчилася і ми повернулися до рідної домівки.

– Закінчиться війна, Ви повернетеся додому. А чи завітаєте ще раз до Чорткова?

– Ви знаєте, це зараз наша найбільша мрія, щоб війна нарешті закінчилася і ми змогли повернутися до своїх домівок. Звісно, в Чортків хочеться повертатися, але я б запросила усіх волонтерів, людей, які нам допомогли облаштуватися до нашого Чернігова і спекла б для них величезного смачного торта.

На Тернопільщині вже успішно працюють чотири підприємства з інших областей

Феномен Чорнобаївки – чому росіяни продовжують вмирати в одному й тому ж місці