Ольгу Друзюк доля ще з юнацьких літ випробовувала на стійкість, підкидаючи нелегкі випробування: безгрошів’я, смерть близьких людей, важка праця на двох роботах… Останньою краплею жіночого болю стала смерть доньки Люби і сиріцтво її дітей
З того часу Ольга Василівна вчилася жити по-новому, адже на її руках залишилися троє неповнолітніх онучат. Книга життя цієї жінки сповнена болю і тривог, гортаючи її, нерідко з’являються сльози на зболеному обличчі, але це хвилинні слабкості, адже не хоче, щоб онучата бачили її такою. Мусить посміхатися, щоб не завдавати їм болю, якого за своє коротке життя вони вже й так встигли зазнати, пише lannews.net
Пані Ольга родом з Бережанки. В Шушківці прийшла працювати у місцевий клуб за направленням, наймала у селі квартиру, тут в 1975 році одружилася з Павлом Друзюком. В невістках життя було не мед: за найменшої дрібнички свекруха бурчала, не втрачала нагоди, щоб образити невістку, словом, не долюблювала її й налаштовувала проти неї свого сина. Сяк-так прожили разом 9 років, а потім придбали у селі хатину. Хоч невеличка, але їхня.
Ольга зранку поспішала на бурякові норми, а ввечері — до клубу, де організовувала тематичні вечори, «крутила» дискотеки. Нараховували копійки, які виплачували вкрай рідко. Не вистачало навіть на найнеобхідніше. Чоловік працював то на цегельному заводі, то в колгоспі, в райсільгоспхімії. Жили скромно, тримали господарку, дбали про те, щоб діти були ситі й одягнені: в сім’ї підростали трійко кровинок: Ірина (1978 р.н.), Люба (1980 р.н.), Андрій (1982 р.н.). Наймолодший, Славік, народився у 1996 році. А через сім років у сім’ї трапилася трагедія.
Ольга Василівна гортає фотоальбом свого Андрійка: дитячі, юнацькі, армійські фото. Такий усміхнений, з друзями, рідними. Пригадує, був життєрадісний, дружелюбний, неконфліктний, компанійський. Після служби в армії, подався на заробітки у Київ, де виконував ремонтні роботи у квартирах. Там і проживав. Трагічна доля спіткала Андрія: упав із 13-го поверху і розбився. Пройшло уже 18 років, а рани не загоюються й досі. Але найбільше пече матері, що молоде життя обірвалося за загадкових обставин. Сина вона похоронила у рідних Шушківцях…
Цей рік для пані Ольги також був важким. Майже вісім місяців боролися з важкою недугою чоловіка. У Павла виявили онкологію. Рятувала як могла. Навіть кредит оформила в банку (35 тис.грн) на лікування, все потайки від нього, щоб навіть ні про що не здогадувався. Пройшов хіміотерапію, але все без результату. Уже більше трьох років немає Павла, а жінка й досі виплачує кредит. Того року похоронила й свекруху, яка останні 10 років доживала віку біля неї.
Про донечку Любцю мама Оля згадує з особливим трепетом, адже та змалку була дуже хворобливою. Якось, будучи школяркою, навіть двічі зранку не могла прокинутись, відкрити очі. Без допомоги лікаря тоді не обійшлося. Пригадує, стільки недоспаних ночей і переживань було, скільки молитов змовила, аби доня була здорова.
Люба виросла, все почало налагоджуватись. Поїхала у Київ, де працювала то офіціанткою, то продавчинею. Одружилася. Максим був майстром на всі руки, займався ремонтними роботами, але любив зазирати до чарки. Нерідко й вдома не ночував, а про гроші на утримання своїх трьох дітей і годі говорити. Згодом, через великі борги за комунальні послуги (жили в однокімнатній квартирі), довелося продати житло і переїхати до свекрухи й свекра у Брусилів, на Житомирщину. Однак це не змінило ситуації на краще. Шкода було пані Ользі доньки, адже доводилося їй непросто: розривалася між дітьми, роботою на овочевих базах в літній період і офіціантською працею в зимовий. Ні спочинку не знала, ні підтримки від чоловіка. Врешті, подала на розлучення, орендувала житло, забрала дітей. Згодом у її житті з’явився інший чоловік. Якось помаленьку почало все налагоджуватися, якби… Якби в Люби не стався інсульт. Той період життя пригадувати матері боляче:
— Якось увечері зателефонувала Люба, говорила, що в неї мікроінсульт, частково паралізувало. Більше з нею зв’язку не було. А зранку подзвонив онук Валентин і сказав, що мама в комі…
Ольга Василівна відразу поїхала у лікарню. Вдалося лише раз побачити доньку, крізь лікарняне вікно. Тиждень була у внуків, підтримувала їх, все надіялась, що Люба ось-ось прийде до тями й одужає, але… 9 квітня 2020 року вона померла, так і не вийшовши з коми. Їй було всього 39 років. Похоронила доньку поряд із сином. Разом з бабусею в село приїхали й онучата. А куди ж їм, сиротинам, було діватися? Рідний батько помер ще у січні 2020 року. Тож жодної хвилини не сумнівалася: вона сильна і зможе виховати онуків хорошими людьми.
— Найстарший, Валентин, в 11 класі, він дуже схожий на Любу, Павло — у 8 класі, а Маргарита — в 5-му. Вони у мене хороші, все допомагають, то моя розрада і потіха, — радісно розповідає бабуся. — Хлопці напалять в хаті, принесуть води, допомагають по господарству, влітку пораються на городі, онучка крутиться біля мене на кухні, добре вчиться, хоче бути психологом…
Діти вже адаптувалися до сільського життя, знайшли друзів. Аби покращити умови проживання, пані Ольга придбала в селі добротну хату, більшу, ніж попередня, зробила косметичний ремонт, намагається облаштувати житло так, щоб було комфортно дітям, дбає про те, щоб були всім забезпечені, навіть найменші забаганки виконує. Шкодує, адже у свої юні роки зазнали вже багато горя. Добре, що держава платить допомогу на їхнє утримання
Дбають про свою бабусю й онучата. Роблять все для того, щоб не сумувала, не плакала, а якомога частіше посміхалася. Люблять її понад усе і хочуть, щоб була щасливою. Звісно, не вистачає їм мами, часто пригадують щасливі моменти з їхнього життя …
Сьогодні опорою для пані Ольги є старша донька Ірина і наймолодший Славік. Обоє працюють у Польщі, часто балують племінників закордонними ласощами, підтримують фінансово. До речі, свого часу Ірина взяла під опіку двоюрідну сестру (батько помер, а маму позбавили батьківських прав), виховала як рідну доньку, адже своїх немає. Сьогодні дівчина закінчила художню академію у Львові, працює за спеціальністю, підтримує дружні стосунки з жінкою, яка врятувала її від життя в інтернаті.
Ольга Друзюк з онуками часто бувають на цвинтарі: обійдуть могили рідних, покладуть квіти й солодощі, помоляться і повертаються до звичного життя. А довгими зимовими вечорами жінка поринає в спогади: коли усі були живі, здорові, збиралися за родинним столом, веселилися, співали. Хотіла б повернути час назад, але він невблаганний. Вона ніколи не нарікає на життя, бо знає, що кожен несе свій хрест. Але розраду й спокій для душі шукає у місцевому храмі, де співає в церковному хорі вже багато літ, у проповідях священника. Там набирається духовних і тілесних сил йти далі.
Олеся МЕЛЬНИЧУК
This website uses cookies.