“Для мене такі лікарі — нелюди”: донька звинувачує медиків з Теребовлі у смерті мами

Анастасія Бадік пережила втрату матері, а зараз добивається справедливості. На її думку, медики не надали її матері необхідної допомоги, чим суттєво вкоротили життя. Донька звернулася до поліції та громадськості.

Як інформує “Нова“, вранці 7 квітня цього року 63-річну Надію Шуптар виписали з Теребовлянської районної лікарні. Але її дві доньки бачили, що стан матері критичний, тож не везли додому, а оплатили реанімобіль і доправили до обласного онкологічного диспансеру. Того ж дня, близько 21:00, пацієнтка померла. Минуло два місяці після похорону, донька Настя зібралася з силами і написала заяву в поліцію на теребовлянських медиків, бо вважає, що вони не надали належної допомоги її матері і не мали права виписувати у такому критичному стані.

Правоохоронці порушили провадження, проводять перевірку за даним фактом. Настя побувала на прийомі в керівника обласної поліції Олександра Богомола — повідомила про обставини смерті матері. Сподівається на справедливе розслідування.

Надія Шуптар із чоловіком та двома доньками мешкали у Донецьку, але війна змусила їх покинути домівку. Сім’я переїхала до родичів у Теребовлю. Важко було адаптуватись в інших реаліях, знайти засоби для життя, та найгіршим ударом для всіх стала недуга матері.

“Наша сім’я жила за п’ять кілометрів від Донецького аеропорту. Війна безжально вигнала із рідної землі, довелося утікати від смерті”, — з сумом згадує Настя. — “Ми з сестрою і племінницею приїхали до Теребовлі 31 серпня 2014-го. Тут живуть мамині сестра і брат. Батьки залишилися в Донецьку, пів року мешкали в підвалах, бо тривали активні бойові дії. У мами розвинувся цукровий діабет, сильно підірвала здоров’я. У 2015-ому наші батьки теж приїхали до Теребовлі. Минуло лише кілька тижнів, як мама занедужала. Діагностували онкологію. Відтоді ми її лікували. У 2018-ому пройшла курс хіміотерапії у київській клініці. Два роки трималася, а останнім часом стан погіршився. Навесні мама знову отримала хімію, повернулася до Теребовлі. Сімейна лікарка направила її до місцевої районної лікарні для симптоматичного лікування.

До Теребовлянської лікарні потрапила 27 березня, а вже 6 квітня її хотіли виписати, хоча стан був вкрай важким. Лікуючий лікар Павло Дячук приніс виписку, в якій було зазначено, що відправляє маму на амбулаторне лікування у задовільному стані. Але який задовільний стан? Показник тромбоцитів був критично низький, тиск — теж, серце вистрибувало, задихалась… Ми телефонували до гематолога, радились, що робити. Казав, що мамі в такому стані не можна навіть підніматися з ліжка. Потрібна була невідкладна фахова допомога, а не відправляти додому.

Пішла я до медичного директора лікарні Степана Резніка, просила залишити маму в медзакладі, але він не став слухати. Звернулася до головного лікаря Михайла Никеруя. Погодився залишити ще на кілька днів.

“Можливо, маму потрібно перевести до реанімації, бо їй важко дихати, або підключити до кисню у хірургічно-травматологічному відділенні, адже там є киснева точка?”, — міркувала я вголос.

Никеруй відреагував на це агресивно, сказав, що кисень тільки для хворих на коронавірус. Повернулася я в палату, мама й далі задихалася. Я вдруге пішла до головного лікаря просити про кисень.

“Якщо треба заплатити — заплачу, бо сама не зможу роздобути кисню”, — сказала. У кабінеті головного лікаря тоді був медичний директор та завідуючий хірургічно-травматологічним відділенням Роман Левченко. Як розкричались троє на мене.

“Будь ласка, зробіть щось, бо мамі зле”, — розплакалась я.

Нічим не допомогли. Під вечір прийшов завідуючий реанімацією Андрій Мінчук, поміряв мамі сатурацію, показало 75. При такому показникові її би вже мали під’єднати до кисню, вживати якісь заходи, але вони не зважали. Надія Шуптар.

“Мамі ставало дедалі гірше. “Допоможіть!””, — благала я медиків. Зробили кардіограму, сказали, що все в нормі. Медсестра поставила крапельницю, щоб підвищити тиск”, — продовжує Настя. — “Щогодини мамі гіршало, ніхто не приходив. Вночі я кликала реаніматолога, але навіть не вийшов до нас. Інші медики теж відхрещувалися від нас, посилаючись на те, що таке розпорядження керівництва. Я так і написала згодом у заяві до поліції. Розумію, що в лікарні багато пацієнтів, можливо, були важкі хворі на коронавірус, але ж мама була в критичному стані… Медсестра на наше благання викликала чергового терапевта.

“Вам треба поспати і все пройде”, — сказала лікар мамі.

Ми хотіли, щоб трохи полегшили її стан, бо аж вила від болю… Стараюся віддалятися від тих подій, важко згадувати. Я все життя боялася того дя… Коли я шукала вночі завідуючого реанімацією, щоб наполягти на інтенсивній терапії, то до мене викликали поліцію. Заважала їм спати… Приїхав поліцейський. Я покликала його в палату.

“Бачиш?”, — показала маму.

Не сказав ні слова — пішов. Перед ранком я телефонувала на швидку, просила доправити маму в обласний онкодиспансер або в якусь іншу лікарню.

“Можемо приїхати, але нам треба направлення від лікаря”, — пояснили. А направлення нам ніхто не хотів давати. О 4-ій ранку прийшов завідуючий реанімацією.

“Ваша мама помирає”, — сказав. Їй не вистачало кисню, відмовляли органи, це була поліорганна недостатність. Завідуючий відділенням навіть не підійшов вранці до мами. Для мене такі лікарі — нелюди. Будь-яка людина, яка має серце, допоможе іншій. А тут, у медзакладі, не хотіли нічого робити. Вранці я самотужки домовилася про швидку. З направленням теж зволікали. Коли я зайшла до кабінету медичного директора і просила якомога скоріше підготувати документи, то він виштовхав мене в коридор. Приїхали ми в онкодиспансер. Реаніматологи відразу взялися надавати необхідну допомогу: підключили до кисню, до кардіомонітора, контролювали показники, вводили ліки, взяли аналізи.

“Якщо від вас щось залежить, зробіть!”,— просила я в онкодиспансері. Лікарі робили все можливе. Та, на жаль, близько 21-ої години мами не стало, — “зітхає донька померлої”.

“7 квітня маму виписали з Теребовлянської районної лікарні на амбулаторне лікування, того ж дня вона померла в іншій лікарні. Чи мали право виписувати в такому стані? По суті, викидали пацієнта в критичному стані на вулицю. Відправляли помирати?! Але такого підходу в сучасній медицині не повинно бути. Медики мають надавати хворому допомогу до кінця, навіть якщо шансів мало. Натомість теребовлянські медики вважали маму приреченою і вже не витрачали сил на її порятунок. Теребовля — невелике містечко, всі одні одних знають, тому ніхто не береться щось відстоювати, чого б це не стосувалося. Так і в лікарні: краще промовчати, дати гроші, а там уже як буде: допоможуть, то допоможуть, ні, то — ні, помре пацієнт, то помре. Теребовлянські лікарі ставились до нас упереджено, бо ми робили рух. Поховали ми маму, але я не можу змиритися з бездіяльністю районних лікарів. І це не тільки так було в той останній день. Над мамою й раніше знущалися в Теребовлянській районній лікарні.

Пригадую, привезли якось ми її швидкою до лікарні з сильною кровотечею, то ще півтори години маму тримали в приймальному відділенні, бо завідуюча гінекологічним відділенням Валентина Назарчук відмовлялася приймати. Наприкінці травня я побувала на прийомі в керівника обласної поліції Олександра Богомола. Зареєструвала заяву про те, що теребовлянські лікарі не надали мамі належну допомогу, залишили її у небезпеці. Надіслала скаргу до Національної служби здоров’я України, до Президента України. Хочу, щоб теребовлянських медиків покарали, бо не ми перші, чимало людей пройшли таке ж, але мовчали. Як тільки слідство вилучило медичну документацію, медики заметушилися.

“Пошкодуй мене!”, — зателефонував лікуючий лікар. Просив забрати заяву.

“А ви мене шкодували, коли моя мама помирала?”, — запитала. Ми з сестрою робили все можливе. Ми боролись до кінця.

Журналісти зателефонували до лікарів Теребовлянської міської (донедавна — районної) лікарні.

“Я найнижчий у медичній ланці. Звертайтесь до керівництва. Все вирішує адміністрація лікарні”, — сказав хірург Павло Дячук.

“Три тижні я вже на пенсії, тому нічого не коментую”, — зазначив колишній медичний директор Степан Резнік.

“Коментарів не надаю, бо триває судове розслідування, нехай поліція з’ясовує. У кожного своя правда, кожен має право відстоювати свою позицію”, — сказав директор лікарні Михайло Никеруй.

Автор: Редактор



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *