На Волині у Поповичах Ковельського району досі пам’ятають цю страшну сімейну драму, хоч відтоді вже минув не один десяток літ. І розказують у подробицях, останнє місце спочинку родини показують. Бо вже нікого з тієї сім’ї не залишилося на цьому світі.
Не встигла Кулина Шпирук пожити зі своїм чоловіком, як війна його забрала назавжди. Тягнули свою долю удвох з дочкою Люсею. Якось поїхало дівча на базар, а там її перепинила циганка. Спочатку жартувала, але подивилась на Люсину руку і спохмурніла. Сказала, що вийде дівчина заміж аж у 38 років і матиме двох синів, але не житимуть вони довго – потруяться, бідаки.
Люся й справді довго заміж не виходила. Працювала в магазині продавцем і помаленьку стягалася з матір’ю на нову хату. Стара уже від вітру хилилася, і її підпирали дрючками. Спочатку все складалося добре. Відсвяткували новосілля, згодом Люся привела у нову хату приймака. Він на заробітки сюди приїхав, та так і залишився. І хоч був незавидний та набагато молодший – все-таки Люся вийшла за нього заміж, бо ж хотілося мати сім’ю. Народилися у пари один за одним двоє синів: Льоня і Коля. Але Люся жіночого щастя так і не зазнала, бо невдовзі сім’я розпалася. Залишилися з матір’ю удвох годувати хлопчиків. Жінка тішилася, що має дітей і буде з ким віку доживати. Здмухувала з них пилиночки, бо на все життя запам’ятала слова ворожки, що «діти потруяться». Стежила, щоб чого зайвого не з’їли чи не випили, ховала всі трутки. Ніколи б і подумати не могла, що отруту сини приймуть з її ж рук!
…Того злощасного недільного дня перед Покровою діти Люсі пішли в ліс по гриби. А в Поповичах і лісу як такого нема. Льоня тоді ходив у третій клас, а Коля – у перший. Назбирали небагато, але і тому раділи. Дуже вже хотіли грибами поласувати. Люся почистила їх, помила і одразу посмажила разом з картоплею. Добре повечеряти усі, окрім баби Кулини – вона не захотіла. Чогось не побачила, ані що принесли хлоп’ята з лісу, ані що готує Люся. І навіть подумати не могла, що її дочка сплутає їстівні гриби з отруйними.
У понеділок Льоня і Коля пішли до школи. Миколі стало недобре. Він почав часто бігати в туалет, йому болів живіт. Вчителька відпустила його додому. А у вівторок уже обидва братики не прийшли до школи. Увечері того ж дня однокласники провідали їх. Старшенький ще якось вийшов до дітей, а менший уже не зміг. Льоня сказав друзям, що вони їли гриби. Коли про це дізналася класна керівниця, негайно зв’язалася з медсестрою і викликала швидку. Люся начебто почувалася добре, ще поралася по господарству. Але лікарі одразу зрозуміли, що треба забирати в лікарню усіх трьох.
Меншенький, Микола, дожив лише до четверга. Матір залишили в Ковельській лікарні, а Льоню негайно завезли рятувати у Луцьк. На п’ятницю сусіди зі згорьованою бабою Кулиною стали готуватися до похорону Колі. Однак один за одним з лікарень повідомили: «Не спішіть, ті теж доживають…»
…Хоронили трьох разом в одній могилі. Мати посередині, а діти – по боках. Баба Кулина, як та чайка, голосила коло трун. Кілька літ вона після того ще прожила, але з геть надломленою психікою. Надто важким ударом стала для жінки смерть дочки і маленьких онуків…
Галина ОЛІФЕРЧУК
