Існує жарт, згідно якого в українців є давня традиція – обрати на виборах нерозумного «гетьмана», а потім співати сумних пісень про нелегку долю українського народу. Як відомо, у кожному жарті є доля правди і цей винятком, на жаль, не став.
Нещодавні місцеві вибори тільки підтвердили, що українці не проти протягом кількох каденцій підтримувати одних і тих самих кандидатів. Так, наприклад, мером Харкова став одіозний Геннадій Кернес, для якого це буде вже третя каденція.
Більшість переможців були фігурантами у численних скандалах, пов’язаних із криміналітетом, «дерибаном» майна міста і лобіюванням власного бізнесу за рахунок своїх посад, проте люди закривають на це очі й продовжують ставити «галочку» навпроти цих прізвищ у бюлетенях.
Серед політиків вищого ешелону теж чимало «старожилів», які стабільно набирають свій відсоток на виборах до Верховної Ради і представляють там свої політичні сили. Тут слід зазначити, що всі вони у різний час були при владі, обіймаючи різні посади. Тобто, всі вони мали реальну владу у своїх руках, люди залишились незадоволеними їхньою роботою, але чомусь продовжують підтримувати цих політиків на виборах.
То чому українці попри постійне незадоволення владою продовжують підтримувати «старі обличчя?
Про це журналісту ІА «Вголос» розповіли політолог Сергій Гайдай, президент Центру досліджень політичних цінностей Олесь Доній та директор соціологічної студії «Український барометр» Віктор Небоженко.
Чому українці постійно жаліються на владу, але продовжують голосувати за тих самих політиків?
Сергій Гайдай:
Таке явище має як мінімум дві причини, проте у нас не все так однозначно. В Україні є політики, за яких наші громадяни вже ніколи не віддадуть свій голос і їх стає все більше. Також, у нас є й українці, які голосують, скажімо, емоційно. Наприклад, коли люди хочуть проголосувати не «за» якогось політика, а проти нього. У таких випадках народ голосує за конкурента певного політика, не зважаючи на те, хто виступає цим конкурентом. Крім того, є ще люди, які довіряють політикам протягом років.
Головним дефіцитом політичної діяльності є результат, який реально може відчути виборець і який дійсно може змінити його життя на краще. Що стосується мерів, то люди проголосували за тих людей, які могли такий результат продемонструвати. Це не залежить від ідеології цих політиків, їхньої біографії чи природи. Наприклад, чому голосували за Ющенка у 2002-2004 роках? Та тому, що у нього був результат. Його прем’єрство конкретно пов’язували із підвищенням рівня життя українців. Крім того, він був автором гривні, яка реально вплинула на життя кожного українця. Це була перша українська незалежна і стабільна валюта.
Тобто, якщо знаходиться такий результат, то за нього й голосують. Тому тут картинка неоднозначна: у 2-му турі президентських виборів 2019-го 73% виборців проголосували за Зеленського, а зараз я переконаний, що цей відсоток суттєво знизився, бо результат, який він показав за ці півтора роки, не влаштовує людей.
Тому тут немає ніякого збою логіки. Просто люди, політики та обставини різні та результати чи їх відсутність теж дуже різні.
Олесь Доній:
Це об’єктивний процес, який притаманний багатьом країнам і багато де він вивчався. Причина такого голосування полягає у тому, що люди банально бояться невідомого. Це доволі дитячі страхи, але вони об’єктивні, адже все, що є невідомим, не обов’язково буде кращим, ніж те, що є наразі. Тому при певному рівні пристосування до якихось проблем, значну частину людей непокоїть ризик. На цьому, до речі, можна будувати кар’єру і багато хто так і робить за рахунок того, що ці страхи можна підтримувати і «підливати олії у вогонь». Це, як правило, ознака центристських проектів, але не обов’язково. Навіть диктаторські режими можуть набувати підтримки, апелюючи до страху перед революціями, переворотами чи чимось подібним.
Тому тут не можна стверджувати, що в Україні в цьому плані є якась виняткова ситуація. Це доволі досліджена і поширена манера поведінки значної частини виборців.
Віктор Небоженко:
В Україні існує криза націонал-демократичного руху і деградація виборця
Тут існує дві проблеми. Перша – це криза націонал-демократичного руху в Україні. Ми поступово від легендарного В’ячеслава Чорновола через «Нашу Україну» опустились до того, що сьогодні націонал-демократію експлуатують різні політсили. Тобто, грубо кажучи, в Україні зникла єдина політична сила, яка 20 років сиділа в головах населення, а всі інші політичні проекти дуже маленькі та слабкі.
Друга причина має більш широкий контекст. Я маю на увазі деградацію українського виборця, який регулярно бере участь у виборах і вже навіть не вважає їх чимось принциповим. Одним із наслідків цього явища є жахливе розповсюдження комерційних схем підкупу виборців, які існують буквально по всій країні. Звідси й повний провал соціології, яка не може правильно підрахувати результати. До того ж, соціологи стали активними пропагандистами тих чи інших політичних сил.
Ось такі обставини і призводять до деградації самого інституту виборів як методу пошуку достойних політиків і до деякого абсентеїзму, тобто небажання брати участі у політиці. Це не лише криза нашої держави, органи якої ми постійно критикуємо, а й криза всього українського суспільства.
Але цей процес є тимчасовий, хоча і дуже болючий.
Що потрібно, аби це змінити?
Сергій Гайдай:
Мені здається, що такої проблеми в Україні не існує, тому й змінювати немає чого. Люди не голосують однозначно за тих самих політиків у різних «обгортках». Просто у деяких політиків за часи їхньої діяльності з’явились прихильники, яких абсолютно влаштовують результати, котрі дає їхній кандидат. Тому за них і продовжують голосувати. Проте наші політичні діячі набагато частіше втрачають свій електорат, ніж його здобувають. Хтось це робить миттєво, хтось з часом, хтось швидко, хтось повільніше, а хтось роками не може привабити достатню кількість електорату.
Олесь Доній:
Вміння політиків пристосовуватись призводить до того, що українці обирають «менше зло» із двох
Як я вже казав, будь-які зміни можуть бути як позитивними, так і негативними. Не факт, що українська політика протягом 30-ти років незалежності змінюється у кращий бік. Наприклад, Верховна Рада першого скликання була більш ідейною з обох позицій: і з демократичної «рухівської», так і з комуністичної. Останнім часом в українській політиці все більшу вагу набирають кошти тому і відбувається деідеологізація і пристосуванство. Тому кожен новий «круг» буває гіршим, ніж попередній.
Проте, це не означає, що час від часу люди не хочуть спробувати щось нове, бо буває і втома від «старого». Проте оце вміння політиків пристосовуватись призводить до того, що українці обирають «менше зло» із двох. Так би мовити, кращого серед найгірших. Тому тут немає нічого дивовижного. На даний момент я не бачу передумов до того, що наша політика стане більш ідейною. Тому не факт, що нові сили, які з’являться, будуть кращими за попередні і люди це чудово розуміють. Особисто мені дуже б хотілось, щоб в Україні з’явилась нова політична сила, яка буде ідейною, але для цього, як я вже казав, є дуже мало передумов. Причому, я маю на увазі як політичні передумови, так і економічні. Для того, щоб з’явився ідейний центристський проект, він має бути самодостатній і не підпадати під вплив олігархату. Для цього серед прихильників треба мати достатньо людей середнього класу, які могли б утримувати свою партію. Але у нас немає таких партій. Наші політсили або залежать від одного олігарха, або співпрацюють із кількома.
Віктор Небоженко:
Нам допоможе зміна поколінь, коли прийдешні покоління будуть дуже жорстко критикувати пасивність своїх батьків. Тільки так ми зможемо перебороти це явище.
Звісно, буває ще і роль особистості в історії. Якщо з’являться впевнені проукраїнські політики, які не бояться корупції і будуть рішуче із цим всім боротись, то тоді відбудуться і зміни у свідомості суспільства. Більше «рецептів» немає.
Соціологія та останні місцеві вибори показали, що люди розчарувались у Зеленському та його команді, яку підтримала більшість українців. Як це може вплинути на їхній вибір у майбутньому? Люди проголосують за ще новіші сили чи повернуться до «старих» політиків?
Сергій Гайдай:
Якщо з’явиться якийсь новий потужний політичний проект, то він матиме найбільше шансів на виборах
По-перше, розчарування у «Зе»-команді вже вплинуло на виборців. Місцеві вибори нам чітко показали два факти: у жодну міську раду будь-якого обласного центру партія «Слуга народу» не зайшла на першому місці. Тобто, якщо взяти всі області України і всі обласні центри з їхніми міськими радами, то там лідерами стали інші партії, але не партія влади. Це вже результат. Другий факт – це те, що жодного кандидата в мери, який балотувався від партії Зеленського, не обрали в обласних центрах.
А щодо сили, за яку люди проголосують у майбутньому, то якщо з’явиться якийсь новий потужний політичний проект, то він матиме найбільше шансів на виборах. Тут старі політсили програють, оскільки навіть Зеленський з’явився саме тому, що старі політики і партії дуже сильно втратили своїх прихильників і зараз цей електорат не готовий до них повертатись.
Якщо уважно подивитись на останню соціологію, то видно, що Зеленський втрачає свій рейтинг, але сказати, що старі політики його отримують у такій же пропорції, не можна. Старі політики давно мають свій максимум і на якому рівні він приблизно був, на такому й залишається. Наприклад, Петро Порошенко і раніше мав свої 20% виборців. Крім того, люди, які вже були при владі, є більш токсичними, чого з легкістю можуть уникати «нові обличчя» і це їхня перевага. Щоправда, є одна проблема: треба, щоб вони з’явились, бо поки я таких не бачу.
Олесь Доній:
Голосування за Зеленського значною мірою було голосування за центристський проект. Перед людьми була небезпека двох крайніх течій, яка асоціювалась з іменами Медведчука, тобто проросійський вектор, і Порошенка з умовним проєвропейським спрямуванням. Суспільство відверто побоювалось цих двох крил, які, на їхню думку, могли «розірвати» Україну. Тому вибір Зеленського – це не лише голосування проти Порошенка, як зараз часто говорять, це значною мірою голосування за центристський проект, який мав би об’єднати Україну. На даний момент подібного потужного політичного проекту в Україні немає. А голосування за крайнощі не відповідає настроям сегменту, який віддав голос за Володимира Зеленського.
Також, як показали нам місцеві вибори, цей центристський електорат може просто не прийти на вибори у той час як електорати ОПЗЖ і Порошенка є більш дисциплінованими. Саме тому ці партії отримали перевагу у деяких регіонах, хоча на виборах до Верховної Ради «Слуга народу» отримала більшість майже по всій Україні. Така ситуація може призвести до посилення крайніх течій у наступній ВР і, як наслідок, розбалансування країни. Тому для України необхідний альтернативний центристський проект, але поки що, на жаль, його немає.
Віктор Небоженко:
Я вважаю, що люди ще більше закриються і цей регрес і надалі триватиме. Іншими словами, якщо завтра відбудуться президентські вибори, то люди оберуть собі нового «Зеленського». Можливо, цей кандидат матиме якісь особливості, але суть буде та сама.
А за старих голосувати вже не будуть, на мою думку. Поки виборцям ще вистачає розуму не віддавати владу в руки «старих» політиків. Навіть зараз ми бачимо, що найстаріший серед старих Леонід Кравчук, який займається найгострішою проблемою України – переговорами по збереженню миру і територій України, явно не дає собі раду із цим завданням. Старі політики, починаючи від Кравчука і закінчуючи Кучмою, просто не можуть вирішити проблем України. Вони банально не розуміють, що відбувається і це добре помітно.
Роман Гурський, ІА «Вголос»
