Тернопільський хірург Роман Свистун врятував не одне життя. У медицині він понад три десятиліття. Добре знає проблеми галузі, підтримує її реформування, але категорично проти політичних спекуляцій. Як зі скальпелем в операційній, так і з обіцянками та словами — дуже відповідальний. З 2004-го року — доцент кафедри хірургії Тернопільського національного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, з 2014-го також очолює навчально-науковий інститут післядипломної освіти університету.
Уже в школі мав «лікарський» почерк
Родом Роман із села Криве Підволочиського району. Його батько був агрономом, мати працювала в бухгалтерії. Навчався у восьмирічці в рідному селі, у старші класи ходив до Скалатської середньої школи ім. Малишка.
— У школі я любив фізику, хімію, математику, цікавився Амосовим, Шалімовим. Батьки порадили мені вступати до медичного вузу, — розповідає лікар. — Важливо, щоб рідні спрямовували дитину за її здібностями. У школі я був лідером, організовував різні заходи, добре вчився. Щоправда, закінчив навчання без медалі, бо вже тоді мав лікарський почерк (сміється, — авт.). У 1989-ому закінчив з відзнакою Тернопільський державний медичний інститут. Навчання у вузі — це незабутні роки. У нас була дружня 31-ша група. Зі мною навчалися хлопці й дівчата із Закарпаття, з Сумщини, з різних районів Тернопільщини. Наш медичний вуз дає потужний рівень знань. Досі пам’ятаю цікаві заняття з анатомії людини, хімії, гістології. Навчання в університеті давалося мені легко. У нас була потужна школа патологічної фізіології (зав. кафедри професор Олена Маркова), де я займався в гуртку під керівництвом професора Василя Файфури, доцента Степана Вадзюка. Мої наукові публікації по темі патології щитовидної залози були надруковані у всесоюзних виданнях, зокрема, в журналі «Патфізіологія». Але більше мене манила хірургія. Мабуть, через якісь внутрішні амбіції (сміється, — авт.). А ще, мабуть, «заразився» хірургією від професора Юрія Комаровського. До відомого нині доктора Комаровського він не має стосунку (сміється, — авт.). У нашого професора є онук Роман Комаровський — талановитий вчений, лікар-кардіолог. Ми, студенти, з захопленням спостерігали за операційною майстерністю професорів Сардака і Кавешнікова, доцентів Ляпіса, Дячука, Дейкала.
«Я — прокурор», — сказив перед операцією син пацієнта
Після закінчення медичного інституту Романа Свистуна направили на роботу на Житомирщину, там проходив інтернатуру, здобув досвід у хірургії.
— Залишитися на Тернопільщині хірургом було нереально, бо у нас є вуз — багато кадрів, — продовжує співрозмовник. — Я погодився їхати в село Базар на Житомирщину, там у лікарні запропонували ставку хірурга. Це був 1989-ий рік, незадовго після вибуху на Чорнобильській АЕС. Оскільки Житомирщина межує із зоною екологічного лиха, то тамтешні лікарні були забезпечені сучасним обладнанням. Тричі на тиждень у Житомирській обласній лікарні, де я проходив інтернатуру, оперував завідуючий облздороввідділом Віктор Пономаренко. Я асистував йому. Доводилось ночувати в лікарні, готувати важких хворих до хірургічного втручання. За рік інтернатури я здобув чималий досвід. Згодом мене призначили хірургом у Червоноармійську ЦРЛ, де я пропрацював три роки. Це була справжня школа життя. Добре, що я мав там хороших наставників. «Романе, район ти вже знаєш. Я три роки не був у відпустці, тож залишаю хірургію на тебе», — довірив мені на другий день роботи завідуючий відділенням Павло Воєвода. Не було куди діватися (сміється, — авт.). У відділенні тоді тривалий період лежав після аварії літній чоловік — ветеран війни. У нього був відкритий перелом гомілки, що ускладнився остеомієлітом, сепсисом, що в його ситуації унеможливлювало зростання перелому, а згодом могло призвести до смерті. Потрібно було ампутувати ногу. Прийшов я до нього, пояснив, що треба прийняти таке рішення, що згодом зробимо йому протез і зможе ходити. «Давайте», — погодився. Я на ентузіазмі відразу взявся готувати пацієнта до хірургічного втручання. «Ви робили вже таке?» — поцікавилась його донька. Сказав, що брав участь в подібних операціях, хоча сам не робив до того. А перед операцією мені нагнав страху син пацієнта, заявив, що працює прокурором Бережанського району (сміється, — авт.). На щастя, все пройшло добре. Хоча під час операції сталося неочікуване: дали ветерану маску-наркоз, роблю ампутацію і чую, що щось калатає в роті пацієнта — починає синіти. Кинулись перевірити, чи не забув зняти протез. А в роті — карамелька! Ото міг наробити біди. Коли у ветерана згодом загоїлася нога, ми придбали йому милиці, посадили на рейсовий автобус і відправили додому.
Медична реформа потребує економічного підґрунтя
У 1993-ому році Роман Свистун вступив до клінічної ординатури кафедри хірургії післядипломної освіти при Тернопільському медінституті, а в 1995-ому році — до аспірантури.
— Дякую долі, що звела мене з талановитим хірургом, професором Ігорем Яковичем Дзюбановським, — каже Роман. — Під його керівництвом я досліджував проблеми виразкової хвороби, написав кандидатську дисертацію про проблеми лікування ускладнень виразкової хвороби. Певний час я працював ургентним хірургом у Тернопільській міській лікарні №3. З 1998 року — на кафедрі хірургії післядипломної освіти на базі міськлікарні №2. Майже десять років я є консультантом центру екстреної медичної допомоги (санавіації) — виїжджаю на складні випадки по області. Робота доцента — це поєднання лікувальної справи і викладацької — готуємо інтернів, проводимо курси вдосконалення для лікарів. В Україні потрібна медична реформа, адже суспільство бажає кращого рівня лікування. Радянська медицина була сильна, але морально застаріла. В часи Незалежної України у нас медициною ніхто особливо не переймався, держава мала більш нагальні проблеми. На жаль, рівень життя українців нині не дозволяє багатьом отримати якісні ліки і медичну допомогу. Через низькі зарплати знецінилась професія лікаря. А якщо нема кваліфікованих спеціалістів, то й рівень медицини низький. Реформа медицини необхідна, її нинішня ідея — конструктивна і правильна, але я проти політичної спекуляції на цій темі. Наразі в Україні не створено економічного підґрунтя для втілення медичної реформи. Кажу це з досвіду нашої області, адже над цим питанням медична комісія обласної ради, до якої я належу як депутат, багато працювали разом із управлінням охорони здоров’я ТОДА на чолі з Володимиром Богайчуком. Можливо, реформу потрібно було втілювати поетапно. А в таких реаліях вона тільки викликала роздратування у суспільстві, серед медиків. Утім, як би не було, треба надалі працювати у цьому напрямку. Вболіваю за нашу медицину. Живу хірургією, хоч це важкий кусок хліба, адже кожна операція — ризик чужим життям. Ми з колегами виконуємо складні операції, стараємося допомогти кожному пацієнтові, хоча ситуації бувають різні, трапляються аномалії розвитку, непоправне. Медицина непрогнозована, кожна операція різна, кожен організм реагує по-своєму. Лікар залишається наодинці з проблемою, мусить вставати з колін і знову оперувати. Добре, коли є надійний тил і підтримка — сім’я. Моя дружина Людмила також працює в медицині — старшою медсестрою реанімації. Маємо двох доньок: Юлія — студентка другого курсу медуніверситету, а Ірина — старшокласниця. А ще я безмежно щасливий, що мене завжди чекає у рідному селі моя мама Ярослава Степанівна.
