90-річна докторка медичних наук, відома гематологиня Ярослава Виговська закликає українців припинити жарти з коронавірусом.
Як повідомляє “Високий замок“, старший науковий співробітник Інституту патології крові та трансфузійної медицини НАМН України, професор, доктор медичних наук, лікар-гематолог вищої категорії Ярослава Виговська — одна з найстарших медиків на Львівщині, якій вдалося побороти Covid-19.
Привітання з нагоди свого 90-го року народження лікарка приймала телефоном, адже на той момент ще перебувала у лікарні. На щастя, за кілька днів після цього її з двома негативними результатами ПЛР-тестів виписали додому. Каже, ця хвороба виснажує всі ресурси організму.
“Як зайшла у своє помешкання, не мала навіть сил, щоб до ванни дійти”, — зізнається пані професор. — “Досі відчуваю сильну слабкість”.
Подолати вірус лікарці допомогли любов до життя, віра, що зможе ще прислужитися своїй професії і… хороша фізична підготовка. Такого вмілого плавця, як Ярослава Іллівна, ще треба пошукати!
“Я виросла на Пруті. Тож не можу сказати, що першим навчилася робити: плавати чи ходити”, — сміється пані професор.
Одна з її колег, яка колись відпочивала з Ярославою Іллівною у Криму, розповідає: лікарка могла заплисти далеко у море за буйки, і дві години її ніхто не бачив. Спочатку хвилювалися всі — і відпочивальники, і рятувальники. А потім звикли до таких її морських “прогулянок”.
“Напевно, у минулому житті я була рибою”, — жартує Ярослава Іллівна.
Гематології пані Ярослава присвятила… 67 років життя. І продовжує консультувати хворих не лише з цілої України, а й з колишніх республік Союзу. Консультує й колег, які знають: Ярославу Іллівну можна потурбувати навіть пізно увечері — у допомозі не відмовить. Її слово має величезну вагу у науковому світі — під керівництвом пані професора захистили дисертацію 21 кандидат і троє докторів наук! Улюбленим предметом Ярослави Іллівни у школі була математика. Мріяла вступити в Одеський національний морський університет на факультет суднобудування. Але її батько, який викладав біологію у гімназії, дуже хотів, аби донька стала лікарем.
“Тітка відвезла мене до Львова (я сама зі Снятина, з Івано-Франківщини) і занесла мої документи у медінститут. Вступити мені було нескладно. Я добре вчилася, закінчила школу із золотою медаллю, а пізніше — й інститут з „червоним“ дипломом”, — згадує Ярослава Іллівна.
У гематологію потрапила завдяки професору Степану Михайловичу Мартинову — унікальному діагносту, засновнику науково-фахових шкіл гематологів та клінічних імунологів, про якого досі з теплотою згадують його учні. Професор шукав талановитого молодого науковця, який би розвивав цей напрям у Львові. Керівництво медінституту порекомендувало Ярославу Іллівну…
“Зауважила, що в інших країнах на Covid-19 хворіє 1−2% медиків. У нас — кожен п’ятий. Чому? Бо не мають належного захисту. Я також думала над тим, де ту заразу могла „підчепити“, адже робила все від мене залежне, щоб уберегтися. Ті пацієнти, яких я консультувала у стаціонарі, реанімації та хірургії, не мали вірусу. Значить, інфікувалася від когось з амбулаторних хворих, бо я їх також консультувала, або ж у трамваї”, — припускає Ярослава Іллівна.
“Коли у мене піднялася температура і почала кашляти, відразу зрозуміла, з чим маю справу”, — розповідає пані професор. — “З’явився ще один дивний симптом — абсолютна відраза до їжі. За своє довге життя не переживала чогось подібного. Протягом п’яти днів нічого взагалі не їла. Навіть води не пила — настільки страшну мала нудоту”.
Лікарку госпіталізували в обласну інфекційну лікарню з атиповою двобічною пневмонією. Побачене, каже, вразило її до глибини душі:
“Медики працюють у жахливих умовах. Надворі спека, а вони замотані у целофан з голови до п’ят. Навантаження — величезне: медсестра повинна зробити укол хворому о 8.00, а робить о 10.00, бо фізично не встигає. І це все — за зарплату санітарки!”.
Закликає українців не жартувати з коронавірусом:
“Люди ігнорують заклики епідеміологів залишатися вдома. Ходять до ресторанів, влаштовують вечірки… Цього робити не можна! Не буде контакту з людьми — не буде хвороби. Буде контакт з людьми — будемо хворіти. І багато хто, на жаль, у важкій формі”.
“Люди жахливо ставляться одне до одного, а передусім — до себе самих. Громадський транспорт переповнений, пасажири — без масок… Їду у трамваї на роботу. Заходить жінка з дитиною 6−7 років. Вона без маски, і дитина без маски. Звертаюся до неї: “Жінко, якщо ви вже про себе не думаєте, то бодай дитину захистіть!”.
Глянула на мене як на вовка, але ні на себе, ні на дитину маски так і не вбрала. Якби ті, хто кричить, що вірусу не існує, пережили б те, що я, то носили би 10 масок нараз! Люди не розуміють, що треба берегтися. Тому швидко ми цієї інфекції не позбудемося — захворюваність й надалі зростатиме”, — з сумом констатує Ярослава Іллівна.
This website uses cookies.