Богдана Тєтєрєва розповіла про життя на екзотичному острові, місцевий карантин і заняття благодійністю.
— Ще донедавна Кариби я могла бачити хіба що по телевізору, а про життя тут і мріяти не могла, — зізнається дівчина. — У Тернополі я п’ять років працювала фітнес-інструктором: орендувала невеликий зал, зробила ремонт і почала вести тренування. Я дуже любила свою роботу, своїх клієнток (дівчатка, якщо ви це читаєте, знайте, що я дуже за вами сумую, ви — як моя маленька сім’я!) Але в один момент вирішила, що пора міняти щось у своєму житті… Так я опинилася тут. Мене зустріли друзі, зі всім допомогли… А далі все було, як у казці! – пише “НОВА Тернопільська газета”.
— Карибські острови — це щось неймовірне! — розповідає дівчина. — Суміш найдивовижніших, найяскравіших пейзажів, кольорів та смаків… Море, океан, пальми, золотий пісок, манго, кокоси, авокадо (тут вони — як для українців яблука чи сливи). Це не передати словами, це треба бачити!
Гренада — це острів контрасту бідності і багатства. У столиці держави та її найбільшому місті Сент-Джорджесі, де я замешкала, триповерховий розкішний будинок з величезною територією запросто може сусідити з невеличкою хатинкою, в якій тулиться сім’я з дев’яти людей. Але насамперед мене здивувала привітність місцевих мешканців: я могла йти вулицею і дев’ять із десяти зустрічних віталися зі мною й запитували: «Як справи?» З незвички я спершу дивувалася — звідки вони всі мене знають? (Сміється, — авт.)
Усі тут дуже позитивні та дружелюбні. Надзвичайно вразив місцевий карнавал, який відбувається раз у рік. Грандіозне свято, що триває три дні: всі танцюють, демонструють карнавальні костюми і попри те, що вживають алкоголь, ніякої агресії ні в кого немає! Тут ніхто не женеться за тим, аби справити враження, не оцінює тебе за зовнішнім виглядом, усім байдуже, чи твоя сукенка за 200 гривень, чи за 200 доларів, їх таке зовсім не цікавить… Життя на острові не з дешевих, адже все тут привозять із США та інших країн. Одяг і взуття коштують чимало, більшість продуктів теж недешеві. Хіба що місцеві фрукти та овочі, які ростуть прямо на подвір’ї, досить дешеві, ще й асортимент чималий.
Про карантин по-карибськи
Цієї весни увесь світ зіткнувся із викликом під назвою «коронавірус», і Кариби теж не виняток…
— Covid-19 не оминув і нас. З перших днів це було, як у страшному сні… Нам дали можливість ходити в магазин лиш раз на тиждень — у понеділок, з 8.00 до 16.00, — каже Богдана. — Ми приїхали о 7-ій годині ранку, щоб бути одними з перших, і застали чергу із 200 людей! Великих супермаркетів у Сент-Джорджесі тільки чотири. Усі мали стояти в масках та рукавицях під пекельним сонцем, у супермаркет пускали тільки групами по 15 людей і давали їм часу 20 хвилин. Люди хвилювалися, що їм не дістанеться продуктів, адже їх доставляли через порт, який теж був на той момент закритий. Аби купити продукти, ми чекали у черзі майже 10 годин! Але що мене тішило, це те, як відповідально ставилися самі люди до того, аби дотримуватися усіх заходів безпеки. Нам було дозволено виходити в місто тільки у час, коли магазини відчинені, тобто в понеділок, з 8 до 12, інколи до 16.00. Все, крапка, і це не обговорювалося! Ніякі море, двір, лавочка, навіть якщо твій дім за метр від моря! За недотримання цих правил могли оштрафувати на кругленьку суму або взяти під арешт. Поліція патрулювала цілодобово: повз мій будинок щоп’ятнадцять хвилин проходили поліцейські! Можливо, саме тому у нас за весь час карантину було всього 14 хворих, які одужали за перших 2 тижні, і все — зараз уже все стабільно, хворих немає… Щоправда, оскільки літаків і кораблів до нас не пускають, наразі вилетіти звідси, аби провідати рідних у Тернополі, я досі не можу (живучи тут уже півтора року, я стараюся раз на півроку навідуватися додому). Звісно, сумую за Тернополем, за своїм домом, де мене завжди чекають мама, бабуся та друзі, яких дуже люблю! Але тут є мій хлопець, який завжди поруч!
Про «Першу Леді Тернополя’2011» та благодійність
Богдані 27 років, вона навчалася у ЗОШ № 28, а також закінчила ТНПУ за напрямком «Соціальна робота». У 2011 році завоювала титул «Перша леді Тернополя’2011».
— На цей конкурс краси мене підштовхнули мої друзі, — розповідає дівчина. — Пройшовши кастинг, я була дуже щаслива і водночас схвильована, адже зі мною пройшли дівчата, які вже неодноразово брали участь у таких заходах навіть за межами України та випускниці модельних шкіл… А я таким похизуватися не могла, але активно працювала над собою. Конкурс передбачав не тільки красиве дефіле та широку усмішку, кожна дівчина мала створити соціальний проєкт на тему: «Соціальна проблема в Тернополі та як ви бачити шляхи її вирішення». Для мене це було не важко, адже на той час я якраз проходила практику в «Червоному Хресті», тому тема знайшла мене сама.
Перемога у конкурсі для мене стала несподіванкою на всі 100%. Почула, як голос у мікрофоні каже: «Першою Леді Тернополя’2011 стає Богдана Тєтєрєва», і далі все, як в тумані: корона, стрічка, квіти, подарунки… Це був незабутній момент мого життя! Чи змінилося моє життя після цього? Думаю, я стала впевненіше себе почувати та не боятися привселюдних виступів. Я завжди любила допомагати іншим, тому й обрала для себе професію «соціальна робота». Ми часто їздили по різних соціальних центрах та будинках-інтернатах. Хоча після них було важко відходити емоційно, але я завжди знала, що хочу займатися саме цим. Одного разу в інтернеті побачила, як люди організовують благодійні збори, і подумала: «А чому б мені не спробувати?» Знайшла будинок-інтернат, якому була потрібна допомога, зв’язалася з директором, взяла список необхідних речей. Написала текст і закинула на свою сторінку. Як виявилося, мене оточують багато людей із добрим серцем: вони почали масово мене підтримувати, розповідати про мій збір коштів, пропонували свою допомогу, приносили одяг, іграшки та долучалися матеріально. Допомагали навіть незнайомі мені люди… Таких акцій у Тернополі у мене було досить багато і щоразу, коли вдавалося допомогти тим, хто цього потребує, я була на сьомому небі від щастя! Тут, на острові, є один будинок для людей похилого віку і один для дітей-сиріт. Ми стараємося що два тижні завозити для них пакунки з їжею (рис, мюслі, молоко, солодощі та різні снеки). Коли приїжджаєш до дітей, вони тебе оточують — кожен хоче щось тобі розказати, привернути твою увагу, тут їм цього не вистачає. Але ці діти живуть в прекрасних умовах, вони чисті, охайні і, незважаючи ні на що, завжди усміхаються. Коли приїжджаєш у такі будинки, починаєш більше цінувати своє життя, своїх рідних і безперестанку дякуєш Богу за все, що маєш!