Від 1991 року, коли західний кордон СРСР перестав бути на замку, мандрувати до Польщі й назад вже довелося десятки, коли не сотні разів. І давно вже виробилося розуміння того факту, що пасажири потяга “Варшава-Київ” і пасажири автобуса “Люблін-Ковель” — це дещо інші, різні люди. Хоча і з потягом не все так просто.
Наприклад, перед запровадженням карантину, коли він іще регулярно курсував, то наступною зупинкою після Києва був Дорогуськ. Не всі знають цю географічну назву — бо це маленьке містечко, практично село на Холмщині. Тобто це перша залізнична станція по той бік кордону. А на території України потяг не зупинявся — ні у Коростені, ні в Сарнах, ні у Ковелі, хоча й слідував через ці великі станції. А не зупинявся потяг тому, що саме на цих станціях до нього мали змогу сісти пасажири з понаднормовим багажем тютюнових і алкогольних виробів. Ці вироби в Україні відчутно дешевші, ніж у Польщі, і для багатьох мешканців західних областей ця різниця в ціні стала способом достатньо легкого заробітку. Саме вони, “спиртовози” й “сигаретники” (хоча більше таки “спиртовозки” й “сигаретниці”, фемінітив тут доречний, бо жінки переважали в цій неформальній професійній спілці), свого часу призвели до скасування іншого потяга — “Київ-Краків”. Той потяг ішов через Львів та Перемишль і був знаний з того, що на ньому було обладнано автоматичну систему розсування коліс при зміні ширини колії на кордоні. Але “спиртовози” й “сигаретники”, ховаючи свій крам по різних закапелках вагонів — під стелею, в настінних панелях і, головно, під підлогою, швидко вивели автоматичну систему розширення і звуження коліс з ладу. І потяг припинив курсувати взагалі.
Але ця тема — її можна б означити як “Неформальні економічні контакти між Україною і Польщею” — має ще багато інших граней та нюансів. Наші люди, працюючи за Бугом, звісно ж, мали особисті стосунки у побуті з представниками польського суспільства, і ті представники не завжди були дипломованими інтелектуалами з глибоким розумінням складного історичного бекграунду в стосунках між двома державами й народами. Думаю, що в розмовах при чарці українських заробітчан із польськими працедавцями волинська різанина згадувалася частіше, ніж наприклад, операція “Вісла”, – бо коли ти гість в чужому домі, то швидше підтакуватимеш господареві, аніж полізеш у суперечку. Та й компетентність, обізнаність середнього українця в українсько-польських справах, слід визнати, не дуже висока, тоді як у поляків за рахунок освіти і системної пропаганди ця обізнаність все ж на належному рівні.
Окрім того, траплялися й зовсім екстремні випадки. Старший пан якось підсів до мене на лавці у варшавському парку. Видно, панові хотілось виговоритися, і він почав, без представлення і попереднього вступу:
– Ой, пане, так, як у Польщі крадуть, то так ніде не крадуть!
Я повернувся до нього й кивнув головою. Пан сприйняв цей мій жест як згоду продовжувати бесіду й почав сипати фактами, сумами і прізвищами польських політиків (деякі я навіть знав), переказувати сюжети кількох фінансових афер, ще й виразно при цьому жестикулюючи. Видно, розповідав він це не вперше, навіть наскрізний сюжет відчувався в його оповіді. Я знав, що в кінці будуть або США, або жидо-масони, або рептилоїди. Так і виявилося.
Та я зрозумів у ту мить дещо інше – що, повернувшись в Україну, якийсь Петро з Волині при чарці переповідатиме землякам:
– Ой, так як у Польщі крадуть — так ніде не крадуть. Мені самі поляки це казали!..
І нічого ж тут не заперечиш…
Проте карантин в середині березня вніс свої зміни у життя, і більшість заробітчан повернулась у рідні палестини. Окрім певної суми зароблених євро й чималої дози коронавірусу, вони привезли з собою і свій досвід, свої знання про життя у Польщі, Чехії, Італії, Португалії.
Буквально днями на базарі в Рівному трапилося почути фрагмент розмови:
– Та це він там у Чехії на тих стройках надивився і хоче, щоб і тут було так само.
Й тут пригадався серіал “Ranczo Wilkowyje”, бачений по польському ТБ вже чимало років тому. (В Україні теж є село з назвою Вовковиї, на моїй рідній Рівненщині, у Демидівському районі – але саме польські Вільковиє вже стали об’єктом мистецького дослідження, тож повернімося до них.) Серед численних сюжетів серіалу є такий: під продовольчим магазином в центрі села кількоро місцевих пиячків просиджують цілими днями, посмоктуючи потроху дешеве плодово-ягідне вино. Поляки називають цей напій “marmota”, і це відповідник нашого слова “бормотуха”, синонім слова “шмурдяк”. А тим часом одна з жінок родом із Вільковиїв десь далеко, у місті чи й за кордоном, доробилась до певних статків і з найщирішими намірами приїздить у рідне село, мріючи відновити його, вдихнути життя, оживити слабку економічну активність, надати імпульсу і т. д. З цією метою заможна жінка викуповує велику стодолу, справжній ангар, наміряючись в подальшому відкрити там якесь виробництво. Але спершу стодолу треба прибрати, вичистити, довести до ладу – і саме для цього пані наймає наших бравих пиячків-мармотантів. Приїхавши наступного разу, вона кидає оком у бік продовольчого — біля нього ніхто не сидить. Та зазирнувши у стодолу, вона бачить, що найняті нею робітники продовжують своє спілкування з алкоголем, але вже в комфортніших умовах, під дахом. Вона невдоволена цим, робить їм зауваження:
– Чому ви не працюєте?
І один з тих “роботяг”, відставивши недопиту пляшку, каже заможній пані, довірливо дивлячись в очі:
– Знаєте, пані, у нас тут хто щось умів, то вже вивчив пару фраз по-німецьки чи по-французьки і виїхав на заробітки. А в селі тепер залишилися, можна сказати, самі патріоти…
Повернувшись із італій-португалій, наші заробітчани, як видається, надовго опинились віч-на-віч із нашими “самими патріотами”. Чи принесе це возз’єднання якісь конкретні плоди – поки що невідомо. Хочеться вірити, що таки принесе. Але якими вони будуть, ті плоди?..
Олександр Ірванець, Збруч
