— Із чоловіком розлучилася 26 років тому. Страшний відчай був. Лише зараз почала відходити, — каже тернополянка 52-річна Христина Довгалюк. Із чоловіком — священником Православної церкви України Анатолієм, 57 років, розлучилася через його матір.
Із Христиною Довгалюк зустрічаємося в Тернопільській облдержадміністрації. Тут вона працює головним спеціалістом в управлінні з питань внутрішньої політики релігій і національностей, пише “Газета по-українськи”.
— Коли вперше побачила свекруху, відчула страх, — розповідає Христина Довгалюк. — Із самого початку вона не дуже раділа нашому весіллю. Потім казала: “Для чого ті діти?” Їй усе було не так. Вдягалася я не так, їсти варила не так. Із чоловіком жили окремо від неї. Можливо, якби син був поруч, вона була б задоволена. А так мала підсвідоме бажання забрати його від мене. Після одруження чоловік часто їздив до матері сам. Коли повертався, вдома все його дратувало.
Одного разу Анатолій потрапив до лікарні. Після виписки мав тривалу реабілітацію. Вирішив поїхати до матері в Почаїв.
Люди розказували, до нього лікарка приходить. А потім сусіди розповіли, що вона і на ніч лишається. Я не повірила. Коли у старшого сина були канікули, з дітьми поїхали його провідати. Заходжу до хати, дивлюся — на порозі жіночі туфлі стоять, а на дзеркалі ліфчик висить. Чоловік пояснень не мав. Я потягнула за той ліфчик. Дзеркало впало і розбилося. Туфлі по подвір’ї літали. Виявилося, що то свекруха посприяла, щоб стосунки чоловіка і тієї жінки розвивалися. Заохочувала її лишатися в них на ніч.
Після розлучення Христина Довгалюк лишилася сама з трьома дітьми.
— Я зашивалася із синами, а їхній батько в цей час розважався з коханкою, — продовжує. — Тоді навчалася на другому курсі історичного факультету. Щоб вижити, пішла викладати в коледж. Шукала підробітки: і до газети дописувала, і репетиторством займалася. Таки змогла закінчити аспірантуру. Написала кандидатську, але не захистила її. Пішла на державну службу. Не знаю, де брала сил. Мусила мобілізуватися. Допомагала мама. Коли затримувалася, то знала, що діти будуть нагодовані.
Коли з чоловіком офіційно оформили розрив стосунків, була у депресії. Люди мене в усьому звинувачували. Казали: “Це ж якою поганою треба бути, щоб чоловік із трьома дітьми покинув”. Я давала волю емоціям. Могла розплакатися, викричатися. Після спілкування з батьком діти проявляли до мене агресію. Вважали, що через мене родина розпалася. Та згодом наші стосунки налагодилися.
Після розлучення з колишнім чоловіком жодного разу не спілкувалася.
— Він боїться мені в очі глянути. Жартую, що його теперішня жінка — то моя невістка. Кажуть, у неї було бурхливе життя ще зі школи. Коли почали жити разом, вона не могла завагітніти. Він її вісім років по курортах возив, а дітям ні копійки не давав. То вже потім я подала на аліменти. Прийшов до суду такий нещасний. Мені казали: “А ви не хочете чоловіка пожаліти? У нього мала дитина. Він — інвалід, а ви вимагаєте аліменти на дорослих дітей”. Відповіла: “А мене хто пожаліє? Якщо він хворий і вже мав трьох дітей, то нащо йому та женячка була?” Мій чоловік — священник. Як він може бути двічі одружений?” Присудили, щоб меншому синові виплачував 200 гривень аліментів. Це тривало недовго, бо він тоді закінчував музичне училище.
Дітей на ноги поставила, вже онуків маю. З невістками спілкуємося, як друзі. Своєї думки їм стараюся не нав’язувати. На свекруху зла не тримаю. Вона померла три роки тому. Навіть шкода її було, бо мала рак прямої кишки.
