Галина Федорова, мама п`яти діток, і з своєю родиною тепер проживає в Канаді. Галина народилася в Україні, багато років проживала і навчалася у Кременці, але ще у 90-х роках, виїхала жити з мамою та сестрою до Росії, де познайомилася із своїм тепер вже чоловіком Шапуром.
Чоловік за національністю Афганець. Зараз вони виховують п’ятеро діток, двох близнюків Алі та Аміра їм одинадцять, Софію восьми років, сина Рустама шести років та найменшого синочка Алана, якому сім місяців.
Після одруження, через декілька років, Галина із чоловіком та першими близнюками переїхали до Канади. Каже, що спершу було дуже важко. Винаймали квартиру, постійної роботи чоловік не мав, знайомих і родичів взагалі нікого, багато разів хотіли все залишити та повернутися, повідомля “КременецьCITY”.
– З часом все змінювалося, чоловік знайшов роботу, я отримувала невелику допомогу від держави на дітей і так час минав. Потім я народила доньку Софію, через півтора роки Рустама, і зараз у нас є ще один син Алан, всі імена для дітей вибирала сама, в нас в сім’ї була домовленість, що імена повинні бути мусульманськими, оскільки чоловік іншого віросповідання.
У Канаді все по-іншому. Якщо ти йдеш в декретну відпустку, а перед цим працювала офіційно, отримувала зарплатню, то тобі тоді надається допомога на дітей. І чим більшою була у тебе зарплата, тим більшою буде ця допомога. Раніше в декретній відпустці можна було перебувати лише 12 місяців, а тепер збільшили до вісімнадцяти. А от потім це твої справи, хочеш віддавай дітей в садочок, якщо, звісно, дозволяють фінанси, адже вартість садочка у місяць 1000 канадських доларів, або ж сиди з дітьми, але нічого за це не отримуєш. Взагалі тут ми, як багатодітна сім’я, не маємо жодних пільг, все як у всіх.
До школи у нас віддають дітей із чотирьох років. Школи розділені на три категорії, три різних школи. У одній навчаються діти від садочка і до п’ятого класу. Друга школа від 5 до 9 класу і випускна 9-12 клас. Це дуже зручно, адже старшокласники ніколи не пересікаються із першокласниками. За весь цей час поки ми тут живемо, я багато чого зробила, про що навіть колись і не могла подумати. Для нормального спілкування я вивчила в школі англійську мову, здала на права водія, адже тут без цього взагалі ніяк, тим більше, коли в тебе стільки дітей. Все домашнє господарство я веду сама, тобто завести дітей до школи, пізніше всіх забрати, розвести на гуртки, потім поїхати забрати, загалом весь день проходить в такому божевільному темпі. А ще прибирати і готувати, і це все тобі треба встигнути, адже допомогти немає кому.
Все фінансове забезпечення лежить на чоловікові, він багато працює але в повній мірі забезпечує нашу сім’ю, зараз ми живемо у великому власному будинку. У нас із чоловіком у кожного є свій автомобіль. Кожні вихідні ми намагаємося поїхати кудись на відпочинок. Наразі карантин і ми всі вдома. Діти навчаються дистанційно, вчать дві мови – основна англійська і друга французька. Оскільки ми сім’я мусульманська, то діти навчилися та читають арабською священну книгу Коран, зараз саме Рамадан, тому чоловік і старші близнюки його дотримуються.
Вдома облаштували свій спортзал, займаємося спортом всією сім’єю. Діти ходять на різні гуртки – близнюки на плавання та бокс, Алі навіть отримав медаль за перше місце у змаганнях по тхэквондо, Амір за друге, Софія ходить на гімнастику та малювання, вона без альбома нікуди, причому малює все і всіх. Рустам теж ходить на гімнастику в спецгрупу, де тренування проходять по 2-3 години.
Батько багато приділяє уваги дітям в плані фізичного виховання, інтелектуального розвитку та спільного проведення вікендів. Як тільки в нього з’являється вільний час, він завжди проводить його із дітьми.
Зараз ми проживаємо в Мілтоні. Моїм щастям і є мої діти, я ними живу, а 85 % свого часу я віддаю тільки їм, я хочу виховати та виростити із них хороших людей. В Канаді в нас взагалі немає рідні, є лише дві сім’ї із якими ми спілкуємося, але не часто. Тож мої найкращі друзі – це мої діти.
Про що я мріяла колись, це мати чотири синочки та лапочку дочку, гарного чоловіка і великий будинок, де ми всі будемо разом жити, ось моя мрія і здійснилася. В мене все є, чоловік моєї мрії, який подарував мені мій найдорожчий скарб – дітей. Зараз я мрію, можливо, це і банально, але я хочу, щоб мої діти були успішними, щасливими та здоровими, це найдорожче, що є у мене.
Пригадую, як у 2009 році мені наснився сон, що я стою, а в мене на руках двоє маленьких хлопчиків. Про це я розповіла подружці, і ми вирішили терміново піти і зробити УЗД, це було 21 серпня, саме в день народження мого чоловіка. На УЗД підтвердили, що у мене двоє хлопчиків, я всім зателефонувала і розповіла про цю радісну новину, а чоловікові зробила подарунок, поклала фото із близнятами у конверт, коли він це побачив він взагалі був шалено радий, а я себе відчувала якоюсь особливою тоді, адже це так незвично носити під серцем близнюків.
Другий раз я завагітніла вже в Канаді у 2011 році. А про це я дізналася напередодні Нового року, коли готувала все на Новорічний стіл. Почала смажити грінки в яйці із часником, це рецепт моєї тьоті із України, ми дуже їх любимо і саме запах часнику мене і насторожив, раніше такого не було. Я зробила тест і він підтвердив мою вагітність. Ось це був нам подарунок на Новий рік. Потім у 2014 народився ще один син та у 2019 році найменший наш синок, я так його люблю, що немає навіть слів це описати. Всі діти довгий час були на грудному вигодовуванні і в мене із ними дуже тісний зв’язок завжди.
Оскільки родом із України, то господарські якості самі собою проявляються, біля будинку я вирощую і огірки, і помідори, кабачки, гарбузи, а ще дуже люблю квіти, тому їх у мене теж багато.
Я вважаю себе щасливою жінкою та мамою. Мати сім’ю, виховувати діток і є основним щастям в житті, чого і хочу побажати кожній родині а ще бажаю щастя, злагоди та миру.
