Отець Олег був парохом церкви Пресвятого Серця Христового м. Заліщики. Його дружина працює начальником відділу виплат районного Пенсійного фонду. В Заліщиках живе їхня донька Юлія з чоловіком Іваном та дітьми — 8-річним Матвійком і 2-річною Єлизаветою. Син Винницьких — отець Богдан — служить на Теребовлянщині, з дружиною Лесею виховують 9-річного Іллю та 6-річну Соломійку.
— Критичний стан минув, ми вірили, що отець Олег одужає, але… — витирає сльози пані Тетяна. — У перші дні в лікарні чоловікові давали кисневу маску. «Не шкодуйте кисню, бо я чоловік великий», — жартував про свою статуру. Він пережив стрес, коли почув про підозру на коронавірус і коли його терміново везли до Тернополя. Ми всі пережили страшне… Усю ніч біля нашої оселі чергувала поліція, в мене, дітей і онуків брали аналізи, проводили дезінфекцію в кожному куточку… Отця доправили до Тернополя 20 березня. Ввечері зателефонували і повідомили, що результат тесту негативний, але через годину сказали, що позитивний. Не знаю, чому так…
Як усе почалося? У п’ятницю, 13 березня, отець прийшов із Хресної дороги, погано почувався. «Поміряй температуру», — порадила. Термометр показав 38 °C. Ми зателефонували до сімейного лікаря, призначили медикаменти. Наступного дня чоловік уже почувався добре, відслужив Літургію. У неділю мав три Служби Божі і похорон. Ні на що не скаржився. А в понеділок знову піднялася температура. Сімейний лікар порадив антибіотики. У наступні дні в отця знизилася температура. В четвер я ішла до лікаря слухатись, бо кашляла, отець теж пішов на огляд. Флюорографія показала в чоловіка запалення легень. У мене діагностували бронхіт. У районній лікарні був експрес-тест, тож вирішили перевірити, чи раптом в отця нема коронавірусу. «Іду в інфекційну вмирати», — сказав після обстеження. «Що ти таке говориш?!» — здивувалася я. «Є підозра на коронавірус…» — «Звідки він у тебе може бути?». Чоловік бачив хвилювання медиків, розумів небезпеку. На той час ніхто не був готовий до такого…
Про те, що на Тернопільщині першим на коронавірус занедужав священник, повідомляли навіть центральні телеканали. Прізвище отця на всю країну озвучив заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко.
— Спершу отця поклали в інфекційне відділення районної лікарні, поставили крапельницю, але вночі негайно доправили до Тернополя, — продовжує вдова. — Нам медики наказали бути на самоізоляції. Під вечір зателефонував головний лікар Тернопільської лікарні швидкої допомоги і сказав, що результат ПЛР-тесту чоловіка негативний. Утім, уже за годину повідомили протилежне… Після того у нашій церкві обстежили всіх членів братства, дяка, який завжди був поруч із отцем, сотрудника, з яким вони причащалися з однієї чаші. Зробили тести вірянам села Печорна, де чоловік також служив. Перед тим у неділю голова районної ради підвозив отця Олега на похорон, отож, взяли аналізи у нього і його рідних. Головний лікар районної лікарні теж обстежився. Підраховували, що близько 500 людей контактували з отцем.
Для нас це була трагедія… У ті дні люди приїжджали з-за кордону, сповідалися. Важко припустити, від кого отець міг підхопити вірус. 2 березня мій чоловік був на похороні священника на Монастирищині. Ми з дітьми і онуками теж їздили, але не захворіли. На похороні було багато священників, а занедужали лише мій чоловік і ще один отець із Торського. До слова, мій чоловік зовсім не спілкувався на похороні з пенсіонером із Ковалівки, який невдовзі занедужав на коронавірус і помер. Хтозна, звідки взявся вірус, але бачимо, що Монастирищина стала епіцентром…
Отець Олег викладав катехизм у школі-інтернаті, в середній школі. Завжди був із людьми, жив парохією, будував церкву з першого камінця, всю душу вкладав. Це була його «третя дитина». Коли поставити діагноз «коронавірус», дуже хвилювався, щоб ніхто з парафіян, з рідних не захворів. Радів, коли дізнався, що ні в кого не виявили вірусу. «Добре, що від мене ніхто не заразився. А я — як Бог дасть, так буде…» — полегшено видихнув.
Історію хвороби отця я не бачила, тому донині не можу повірити, що це коронавірус… Так, у нього була важка пневмонія. П’ять років тому він теж переніс запалення легенів. Недолікував тоді грип, бо ж трудоголік, поспішав до праці. А в неділю знепритомнів у церкві… У нього була двостороння пневмонія, лежав у реанімації. Щось схоже було й тепер…
Щодня отця Олега провідував у лікарні в Тернополі його син. Звісно, до приміщення не заходив, бачив батька через вікно. Після того, як священника підключили до апарату ШВЛ, вони вже не бачились і не розмовляли.— Тернопільські медики відповідально і турботливо ставилися до отця Олега, — каже пані Тетяна. — Ми їм надзвичайно вдячні! Тиждень чоловік був під апаратом ШВЛ. 31 березня я з ним розмовляла востаннє. «Мамцю, йду догори…» — сказав мені по телефону. Його переводили на третій поверх. Лікарка повідомила мені про це, просила не хвилюватись, там був потужніший апарат. «Там тобі буде краще», — підтримала я чоловіка. Але він панічно боявся ШВЛ… В отця понад 20 років був високий тиск, сам регулював. Усі священники знали, що в певну годину він вживав частинку пігулки. Цукрового діабету в нього не було. Не мав проблем із серцем. Загалом аналізи у нього були добрі в лікарні, через кожні два дні син возив матеріали в лабораторію. Скоріш за все, у нього обірвався тромб. Його дуже боліла нога. У березні ми їздили з ним у санаторій на Закарпаття, щоб підлікуватись. В останні дні в інфекційній лікарні в отця стабілізувався стан, думали від’єднувати від апарата. «Як у вас справи?» — цікавився лікар. Отець показував пальцем жест, що все чудово. Та раптово почав знижуватись рівень сатурації кисню. Поруч були два реаніматологи, але, на жаль, врятувати не змогли…
Поховали отця Олега як священника — у ризах (плаче, — авт.). Одна лікарка зголосилася одягнути отця і спорядити в труну. Навіть не знаємо її прізвища. Але вдячність наша безмежна! Як нам розповіли, брат тієї лікарки — священник, навчався з отцем Олегом. Жінка зателефонувала до нашого сина і запропонувала допомогу. Отець Богдан привіз ризи, хрест, миро. Через гучномовець на телефоні брат лікарки відчитав заупокійні молитви. Поки тіло везли до Заліщиків, владика Дмитро Григорак, декан і священники відправили у нашому храмі чин похорону і панахиду біля портрета отця Олега. Потім усі поїхали на цвинтар — у масках, рукавичках. Нам дозволили підійти лише до брами. Бус заїхав до ями, працівники комунальної служби в захисних костюмах опустили труну і поховали отця. Декан одягнув костюм і запечатав гріб. Після похорону все довкола цвинтаря продезінфікували… Коли ми були на самоізоляції, багато сусідів і друзів приносили нам під двері продукти, підтримували. Але були й такі люди, що телефонували до міської ради і обурювались, чому нашу у сім’ю не виселяють із міста… Боляче…
Цьогоріч 16 квітня отець Олег Винницький мав святкувати 25-ту річницю священства. У 1995-ому році, на Вербну неділю, його висвятили на священника і призначили на служіння в Заліщиках. Родом отець із Теребовлі.
— Десять років ми прожили з чоловіком у Теребовлі, він працював у галузі культури, — ділиться особистим їмость. — Навчався в Теребовлянському училищі культури, в Рівненському інституті культури, Львівській і Тернопільській духовних семінаріях, у Люблінському католицькому університеті. Отець любив людей, абсолютно довіряв своє життя Богові. Захоплювався читанням книг, спогляданням ікон, останнім часом писав багато роздумів у соцмережах. Ми прожили з отцем у шлюбі 35 років. 4 травня мали б святкувати ювілей спільного подружнього життя… Не судилося.
Ми ніколи не сварилися, отець не вмів гніватися — чи правий, чи не правий, перший перепрошував.Діти і онуки дуже любили отця Олега, а він не чув у них душі. «Дідусь на небі —дивиться на нас», — кажуть нині онуки. У мене серце розривається… Чоловік був моєю порадою, моєю любов’ю, моїм сонцем і моїми зорями (плаче, — авт.). Ми завжди були разом! Не можу повірити, що його нема. Поїхав, а привезли в домовині… Синові днями приснилося, що біля нашої церкви в Заліщиках зроблені високі різьблені сходи аж до неба і по них піднімається догори батько. Вірю, що це сходи до Раю…