Є міста, які не викликають жодних емоцій, коли їдеш попри них. Сірі будинки, стандартні площі з фонтаном і адмінбудинком, оббиті пластиком автостанції – сум глибокий.
Бучач, що в Тернопільської області, зовсім не такий. Він настільки цікавий, що хочеться зупинити рейсовий автобус, вийти і прогулятись його старовинними вуличками. Врешті, ми так і зробили.
Під знаком Золотої Пиляви
Місто невеличке – лише 12,5 тисяч мешканців. Втім, недарма кажуть, що розмір не має значення. Тут усе буквально дихає старовиною, а кількість збережених пам’яток архітектури просто вражає. Серед сусідніх райцентрів Бучач виглядає як принц. Усе пояснюється просто – містечко довший час було резиденцією магнатських родин. При чому не якихось там задрипаних шляхтичів, а династій, чиї представники почували себе на Поділлі більш впевнено, ніж польські королі у своїй столиці.
Перша згадка про Бучач датується 1372 роком, хоча є всі підстави вважати місто давнішим. Тоді воно належало Бучацьким, і важко сказати, від кого пішла назва – міста від власників чи власників від міста. У середньовіччі клан Бучацьких належав до одного з найвпливовіших у Польщі. Члени роду були воєводами Подільськими і Руськими, керували цілою купою староств, успішно воювали з литовцями, татарами й молдаванами. Усе XV століття пройшло під знаком родини Бучацьких, про яких тепер трохи підзабули, але варто нагадати.
Коли магнати чоловічої статі скінчились, Бучач почав переходити до різних родин по жіночій лінії, доки на початку XVII століття не опинився в руках Потоцьких. Це був найзаможніший рід у Речі Посполитій, і містечку дуже пощастило, що одна з гілок цього аристократичного роду вирішила пустити коріння саме тут. Логотипом Потоцьких був трираменний хрест Пилява, яка присутня всюди – на ратуші, у костелі, церквах, перед монастирем і на постаментах пам’ятників.
Справжній золотий дощ пролився над Бучачем за Миколая Потоцького, який володів містом протягом 1727-1764 років. Цей дядько регулярно шокував сучасників неординарною поведінкою. Скажімо, міг перебратись у великого пса і гавкати на австрійських солдат. Або примушував кріпаків лізти на дерева і кричати «ку-ку», а сам палив у них дробом із рушниці. Активно користувався феодальним правом першої ночі, коли міг переспати з будь-якою нареченою у своїх маєтках. Полюбляв бійки, алкоголь, одним словом – відривався по повній. Однак, у перервах між оргіями, виділяв чималі гроші на прикрашення рідного Бучача, створюючи численні архітектурні шедеври.
Оборонець замкової гори
Найдавнішим об’єктом міста, що дійшов до наших часів, є замок. Хоча дійшов він далеко не повністю. Заклали його у середньовіччі, але остаточного вигляду твердиня набула у 1620-х. Перед тим власник Бучача Стефан Потоцький вигідно одружився з донькою молдавського господаря Марією Могилянкою – до речі, двоюрідною сестрою митрополита Петра Могили. За придане подружжя суттєво розширило та укріпило замок, побудувавши дві нові бастеї. З часом з’ясувалось, що гроші витратили недарма.
У 1672 році під стіни замку підступила величезна турецька армія на чолі з султаном Магометом IV. Власника – магната Яна Потоцького – вдома не було, тож оборону очолила його дружина Урсула. Вона показала себе здібним командиром і успішно відбивала всі атаки ворога. До того ж, виявилась непоганим психологом.
За легендою, коли захисників залишилась жменька і замок мав ось-ось пасти, Урсула вийшла на стіну й закликала султана до переговорів. Щойно Магомет наблизився, вона заявила: якщо той думає, що воює з досвідченим комендантом, то глибоко помиляється. Насправді, йому протистоїть тендітна жінка, і якщо він здобуде замок, то це буде його найганебніша перемога, з якої сміятиметься весь світ. Присоромлений султан зняв облогу.
Сил на продовження боротьби у Речі Посполитій вже не було, і в тому ж таки 1672 році підписали Бучацький мир, за яким османам відійшло усе Поділля. Новий кордон проходив через Бучач – по річці Стрипа, де лівий берег був турецьким, а правий, разом із замком, залишився за поляками. Досі збереглася старезна липа, під якою нібито підписали мирну угоду. Її так і називають – Липа Магомета.
Згодом поляки відбили Бучач, але замок втратив своє оборонне значення і поволі руйнувався. Сьогодні з руїн на Замковій горі відкривається розкішна панорама міста.
Шедевр магдебурзького права
Ратуша Бучача по праву претендує на звання найкрасивішої магістратської споруди в Україні. Це теж дітище Миколи Потоцького. Її звели у 1751 році за кресленнями архітектора
Бернарда Меретина, того самого, що проектував собор святого Юра у Львові. По периметру ратушу оперізує балкон, який прикрашали численні скульптури різця знаменитого Іоганна Георга Пінзеля. Цей митець, якого ще називають українським Мікеланджело, вважається найкращим скульптором, що колись працював на теренах нашої держави.Бачимо, що Потоцький зібрав зіркову команду майстрів, які мали прикрашати його резиденцію. Висота споруди становить 38 м, шпиль прикрашають герби «Абданк» Бучацьких і «Пилява» Потоцьких. Нещодавно поруч відкрили пам’ятник Пінзелю, де майстер зображений за роботою.
Нині в ратуші триває реставрація, яка почалась ще в середині 2000-х. Але скульптури досі нещасні, деякі знищені повністю, а з рештою не зрозуміло, хто там зображений. Хоча в одному огризку смутно вгадується Геракл. Втім, збереглися старі фото й детальні описи, тож є надія на відновлення.
Про будівництво ратуші є цікава легенда. Коли вона була майже готова, Потоцький вийшов на площу, втішився і запитав будівничих, які чіпали флюгер: хлопці, а кращу ратушу можете зробити? Ті відповіли, що без проблем, були б гроші. Магнат не хотів, щоб хтось із його сусідів збудував у себе крутіший магістрат, тож наказав розібрати риштування, аби майстри померли на даху від спраги та голоду. Але хлопці не розгубились, зробили собі дерев’яні крила і спробували втекти. Перший рухнув одразу і розбився о бруківку Ринку. Другий пролетів трохи далі, але впав у Стрипу і втопився. Третій, на ім’я Федір, перелетів на сусідню гору і зник у хащах. З того часу сусідній пагорб носить його ім’я. Розповідаючи цю легенду, гіди жартують, що перший будівельник був прорабом, другий – виконробом, і лише третій, власне, майстром.
Монахи, цвинтар і коньяк
За однією з версій, назва міста походить від тюркського слова «Буча», тобто яма. І це цілком ймовірно, адже центр Бучача зусібіч затиснутий пагорбами – Нагірянкою, Замковою та горою Федір. На останній стоїть найбільша культова споруда міста – василіанський монастир. Його заклав ще тато Миколи Потоцького, але син капітально розбудував святиню. Домінантою монастирського комплексу є церква Воздвиження Чесного Хреста, зведена у 1771 році архітектором Яном Гофманом. Сьогодні тут бучацький колегіум святого Йосафата, створений на базі історико-теософського ліцею.
Цікаво, чому поляк Потоцький так опікувався українськими святинями? За свої витівки він зіпсував стосунки із львівським католицьким архієпископом, який пригрозив відлучити його від церкви. Магнат образився і перейшов у греко-католицизм, щедро обдаровуючи українські храми і монастирі. Хоча римо-католиків він теж не забував – у підніжжі замку збудував величний костел Успіння Діви Марії. Його прикрашають численні дерев’яні скульптури святих, авторство яких мистецтвознавці також приписують Пінзелю.
Якщо піднятися ще вище, то на самій вершині гори Федір можна побачити старовинний цвинтар. Сьогодні він густо заріс травою, але колись знав кращі часи – надгробки можуть посперечатися красою з личаківськими пам’ятниками. Серед них виділяється величезна усипальниця Потоцьких. Ні, тут похований не Микола (він у крипті Почаївської лаври), а його внучаті племінники Каетан і Павло. Саме з них почався занепад Бучача. Вони почали розпродавати замок на будматеріали, а для спорудження власного мавзолею розібрали спостережну вежу на горі Федір.Це далеко не всі цікаві пам’ятки міста. Тут є старовинна Миколаївська церква 1610 року, криниця короля Яна Собеського, відновлені барокові пам’ятники Богородиці і святому Яну Непомуцену, симпатичні вілли, будинок нобелівського лауреата Агнона і багато чого іншого. А коли ви усе оглянете, не забудьте завітати до фірмового магазину ПрАТ «Галіція Дістилері» і взяти автентичний сувенір – коньяк «Бучач». Воно того варте.
