Подружжя з чотирма дітьми з Тернопільщини лише нещодавно перебралось до найближчого села.
Без світла, газу і води родина Лосиків обходилася десятиліттями у лісі на Бережанщині. Їхній спосіб життя для багатьох більш ніж дивний. Свій відокремлений замкнутий світ у лісі, що за два кілометри від села Літятин, створили 77-річна Марія її 47-річний син Олег, 31-річна невістка Люда і двоє внучат — 5-річний Петрусь і 2-річний Павлик. Повернутися до цивілізації подружжя змусило народження ще двох діток. Соціальні служби цього разу не дозволили привезти малечу з пологового будинку до маленької занедбаної хатини у лісі, де через відсутність належних умов жахлива антисанітарія, пише НОВА...
Два місяці тому в Олега і Люди народилися двійнята. Староста села Літятин наполіг, щоб багатодітна родина переїхала до села. Одна місцева мешканка запропонувала цій сім’ї поселитися у її закинутій хаті. Люди добре знають Лосиків, адже, як би це дивно не звучало, відлюдники — … педагоги. Марія Іванівна працювала в місцевій школі вчителем історії і географії, а Олег Володимирович навчав школярів історії і християнської етики.
Минулої неділі, 27 жовтня, журналісти приїхали до Літятина, щоб поспілкуватися з подружжям Лосиків. А виявилося, що саме того дня у них хрестини двійняток. «Понесемо до церкви Назарка і Данилка!» — розповідає з порога Люда і запрошує до хати. На дивані сидить білявий хлопчик, у ліжечку — двоє немовлят.
«Петрусь із татом в баби в лісі. Мають приїхати на хрестини», — пояснює жінка. «Ось і куми приїхали. Це наша родина по чоловіковій лінії. Зараз одягнуся, бо забігалась по хаті — мила підлоги, — продовжує. — Цю сукню мені Олег купив п’ять років тому. Він усе купує — хліб, крупу, олію…» До хати заходять з тортом і подарунками куми.
Вітають Люду. Павлик починає плакати і міцно обіймає маму. «Не звик до людей. Брум-брум…» —заспокоює. Куми дають хлопчикові іграшку, притихає.
«Як вам живеться у селі?» — запитуємо Людмилу. «І тут гарно, і в лісі було добре. Там хоча хата й менша, але дуже тепла. Раніше там був хутір на кілька хат — Гировиця, але люди повимирали, залишилися тільки ми. Свекруха і Олег ходили до села на роботу, але потім його вигнали зі школи, нема місця… Взялися розводити худобу — тримали 16 корів, 10 свиней, кілька десятків індиків, купили мотоблок. Але було важко тягнути. Нині маємо дві корови, ялівку, двох телят і коня. Ми не хотіли покидати ліс, бо звикли там…
Дякуємо господині цієї хати, що прийняла нас із дітьми, інакше не було б де дітися. Тут є дві кімнати, кухня, коридор. Люди перед нашим приїздом все прибрали, але потрібно ще навесні побілити у кімнатах. Палимо дровами у п’єцу. На день витрачаємо два мішки дров, взимку доведеться зо чотири спалити, щоб було тепло. Олег привозить дрова мотоблоком. Тут нема городу, а в лісі ми обробляли два гектари. Сіяли зерно, садили бараболі. Цьогоріч, правда, мало викопали — шість мішків, але, думаю, нам вистачить.
Поки Люда кип’ятить воду дітям на суміш, куми приносять до кухні таці з канапками, тарілки із м’ясним — приготували і привезли. «Я попросила, щоб зробили, бо з дітьми не впораюсь сама», — каже господиня. «Кому з хлопчиків я за хресну?» — запитує родичка. «Кому хочеш! — усміхається Люда. — Олег казав, щоб ви вибирали. Давай будеш Назаркові. Він мій любимчик , бо більше на мене подібний, а Данилко — до тата. Будете його з Василем з Козови тримати». «Сьогодні саме свято Назарія!» — каже кума. «Як ви їх розрізняєте?», — запитуємо Людмилу. «Один трішки кругліший, а в другого біліша шкіра.
Але коли плачуть — однаковісінькі, не розбереш, кого на руках маєш. Назарко народився першим. Пологи були важкі, але сама народила. У моїй родині були двійнята», — розповідає. «Павлику, підеш з нами до церкви, до Бозі…» — підбирає малому штанята. Куми одягають в білі одежинки найменшеньких.
Приїжджає ще одна хресна, з нею чоловік і дві донечки. «Ми не родичі, але моя бабуся жила на хуторі, тому ми знаємось з Лосиками, — пояснює журналістам. — Від хрещення не можна відмовлятися, тому я відразу погодилася. Олег колись вчив мене в школі, гарно пояснював історію».
«В Олега закохалася з першого погляду!»
З рідних Людмили ніхто не приїхав на хрестини. Народилася і жила вона на хуторах біля села Нараїв, навчалася у Бережанській школі-інтернаті. Жінка багато років не спілкується з рідними. З Олегом вони разом 12 років.
«Мама і брати не визнають мене. Особливо відцуралися після того, як я вийшла заміж за бідного, без хати. Спробуй їм догоди… — зітхає Людмила. — Мій чоловік хоч і з вчительської родини, але мої рідні хотіли, щоб мав палаци. Я закохалася в Олега з першого погляду, а він — в мене! Шлюб брали в селі Августівка, там жили якийсь час, звідти родом батько Олега. Мій чоловік — добряк, не курить, не п’є, ніколи зі мною не свариться. Двійняток годую грудним молоком і трошки сумішшю, то кажу Олегові: «Будеш мене злити — втрачу молоко, тоді сам годуватимеш дітей». В усьому допомагає мені. Ми в Літятині вже два місяці, трохи обжилися, але чоловік мусить їздити до матері — їй 77 років, потребує допомоги. Звикла, що ми завжди були з нею, а тепер — сама у лісі. Ми просили її перебратися з нами до села, але вона навіть слухати не хоче…»
На підлозі в кімнаті зо два десятки слоїків закруток. «Це ви, Людо, стільки закатали?» — запитуємо.
«Яблук цього року мало, то Олег наносив винограду, а я колисала дітей і робила компоти», — усміхається. Заглядає на годинник, непоспіхом готує необхідне на хрестини. «Олега нема, затримався у лісі… Не можу зателефонувати до нього, бо нема на рахунку. Чоловік каже, що з грошима криза… Багато потратили на пологи».
«Освічені люди, а допустили себе до такого…»
<p>Охрестили Назарка і Данила у місцевій церкві Великомученика Дмитрія. Отець Олег Драган вже добре знає Лосиків — перед вселенням посвятив їм хату, спілкується з ними, дає духовні поради.
«Соціальні служби забили на сполох. Ми з старостою подбали, щоб родину поселити в якійсь хаті, бо в лісі жахливі умови, — каже священник. — З маленькими дітьми там неможливо жити. У Літятині є кілька закинутих будинків, але люди запропонували саме цю. З «Карітасу» з Бережан дали багатодітній сім’ї постільну білизну, одяг для дітей, підгузки. Місцеві мешканці принесли диван, матрац на ліжко, горнята, тарілки, ложки, словом, все необхідне. Це є діло милосердя.
Христос навчає нас бути жертвенними, не байдужими до чужого горя. Так вже є, що хтось бідніший, хтось багатший, тому маємо допомагати одні одним. Якщо не маємо змоги матеріально, то бодай добрим словом. Кожна людина має свої вподобання, свій погляд на речі. У кожного життя складається по-різному, тож не маємо права когось зневажати чи засуджувати».
Староста села Літятин Іван Олексюк, окрім того, що підшукав житло для Лосиків, продовжує нині супроводжувати родину. Соціальні служби теж ретельно контролюють побутові умови, в яких проживає сім’я.
«Лосики — єдина сім’я в нашій околиці, яка проживала у вкрай незадовільних умовах. Їм не раз пропонували житло в селі, але вони вперто відмовлялися, — розповідає Іван Миронович. — «Думайте, щоб ви мали де жити, а за нас не хвилюйтесь», — відповідала Марія Іванівна. А там у них чорна біда… Дивно, як освічені люди могли допустити себе до такого життя. Хата, в якій зараз поселилася сім’я, і та халупа в лісі — це небо і земля.
Раніше вони взагалі жили в землянці, коли ж завалилася, перебралися в сусідську хатину. Худоба бідувала — худа, недоглянута…
Це все тягнулося б і далі, але ж народилися ще двоє дітей і ми не могли дозволити повезти їх з пологового до лісу. Майже щодня їздили до Лосиків, переконували їх переїхати до села. Люда скоріше погодилася, а з Олегом було непросто… Ми пояснювали, що дорослі можуть жити, як хочуть, але про дітей треба турбуватися. Місцева мешканка дозволила їм жити в хаті, яка пустувала. На майбутнє Лосикам потрібне постійне житло, адже діти підростають. Нині стоїть питання про те, щоб старший хлопчик відвідував дитячий садок, готувався до школи, але Олег не хоче це чути
Коли ми були у них в лісі, його матір кричала, що не віддасть дітей до села, що сама буде їх виховувати. Подружжя не вживає алкоголю, але не може дати собі ради, має свій погляд на життя. Ними потрібно опікуватися, привчати до порядку, господарності. Дітей не залишимо! Будемо й надалі здійснювати супровід родини».
Заохочуємо наших читачів підтримати матеріально сім’ю Лосиків. Одяг чи продукти можна передати родині через «Карітас. Бережани» (тел.: 0964291041) або ж у Тернополі через редакцію «НОВОЇ…» (тел.: 0504374595).
