Прикрість спіткала батьків загиблого учасника АТО Романа Дякуна із села Кобилля Збаразького району — у них згоріла хата.
12 серпня, близько 21.30, на горищі сталося займання, за лічені хвилини вогонь охопив увесь дім. У Марії та Богдана Дякунів тоді гостювали їхні дві доньки Марія і Тетяна з чоловіками та дітьми. Усі пережили шок, вибираючись із палаючої оселі. Поки приїхала пожежна, односельці встигли винести з хати деяке майно, документи, одяг, самотужки гасити вогонь було нереально… Рятувальники приборкали пожежу, тож стіни вціліли, але будівля сильно обгоріла, потребує відновлення. Господарі занепокоєні, чи встигнуть до зими перекрити хату, довести до пуття всередині. Наразі ночують у літній кухні, а їхні діти й онуки — у сусідів, пише НОВА….
«Якби спалахнуло вночі, то могло бути гірше…»
Мешканці Кобилля та сусідніх сіл збирають нині кошти на відновлення оселі Дякунів. Співчувають батькам учасника АТО, бо знають, як їм важко після втрати сина, а тут ще й така біда сталася.
Хто би міг допомогти родині загиблого учасника АТО, гроші можна перерахувати на картку у «ПриватБанку»:
— Це велике пережиття для родини… Залишилися без даху над головою. Пожежа охопила хату. В одну мить усе спалахнуло, на горищі були сіно і солома… Наразі в хаті неможливо жити, родина потребує допомоги, — повідомила голова Кобильської сільської ради Надія Михайлів. — На вогонь збіглося майже все село. Шифер стріляв — було чутно на кілометри. Сусіди не розгубилися і не злякалися — з-під вогню виносили речі з хати. Цими днями зібрали гроші, щоб хоч трохи підтримати родину. Сільська рада склала акт про пожежу і передала до Збаразької РДА, можливо, нададуть якусь допомогу. Марія та Богдан після загибелі сина мешкають самі, у чоловіка — інвалідність, переніс складну операцію.
Дякуни засмучені пожежею, бо доведеться докласти чимало зусиль, щоб знову поселитися в хаті. Та, попри все, дякують Богові, що ніхто не постраждав, не отримав опіків.
Марія Дякун занепокоєна, чи вдасться відновити хату до зими.
— Якби спалахнуло вночі, то навіть боюся думати, що могло б бути… Дякувати Богу, що всі живі-здорові, — каже господиня помешкання пані Марія. — Ми саме купали найменшенького тримісячного онука, як раптом забіг стривожений зять. «Швидко з хати, бо горимо!» — крикнув. Ми не розуміли, що відбувається, запанікували… Схопили четверо дітей і вибігли на вулицю босі…
Шифер стріляв по подвір’ю, полум’я сягало неба… Ми ледве прийшли до тями… Не знаємо, від чого загорілося. На горищі був невеликий шматок проводки у залізній трубі, але вона залишилася непошкоджена. Наша хата на горбі, дах високий. Ніхто туди не міг би залізти. Першою побачила вогонь сусідка, що живе навпроти. Вона подумала, що у нас на горищі увімкнена лампа і світло видно через віконце, але за якусь мить зрозуміла, що це пожежа… Швидко прибігла до нас і гукнула зятя, але полум’я вже охопило весь дах. Позбігались сусіди. Жінки стояли біля нас у садку, а чоловіки кинулися виносити все з хати. Щастя, що того вечора не було вітру, бо поруч — стодола, сусідські обійстя. Вогонь перекинувся лише на ясен, що біля хати, обпалив його. Хтось оперативно вимкнув електроенергію, перекрив газ на хаті, щоб не вибухнуло. Довелося трохи чекати на пожежну, бо тепер складна процедура виклику. Наш дзвінок направили до Зборова, звідти — до Тернополя, і аж потім до Збаража. Минув певний час, поки ми телефонували, поки пожежники добралися до села.
Але ми їм все одно вдячні, що прибули і загасили, інакше хата згоріла б дотла. Замість нашої оселі нині згарище… Досі стоїть їдкий запах диму… Хоч би дах зробити, а потім треба буде обрубувати стіни, штукатурити, білити… Нема нашого Романа, допоміг би нам. Він був надзвичайно господарським.
«Не дає спокою загадкова загибель сина…»
Романа Дякуна нема вже три роки. Його смерть стала великим ударом для батьків, досі не можуть змиритися з непоправною втратою — болить… 31-річний учасник АТО загинув 21 травня 2016-го року. Трагедія сталася не на передовій, де він воював більше року, а під час його ротації на Рівненщині. Він втопився за досі невідомих рідним обставин… Роман був мобілізований 24 квітня 2015-го. У зоні АТО ніс службу в складі мотопіхотного батальйону 14-ої бригади «Волинь». Разом із побратимами тримав українські позиції у Троїцькому, Красногорівці, Миронівському, Мар’їнці, Пісках. Був нагороджений медаллю «За визволення Донбасу».
— «Де ваш Роман?» — приїхали з військкомату. «Он порається на городі», — відповіли рідні. Відразу взяв повістку, не відмовлявся, як це робили деякі чоловіки, — згадує сільський голова. — Він був дуже свідомим, за Україну віддав би усе… Залишався місяць до демобілізації, як раптом сталася трагедія. Перед тим він приїжджав у відпустку додому, був на відправі біля могили на 9-те травня, спілкувався з людьми, ніби прощався назавжди…
— Досі не знаємо правди про смерть Романа. Тоді був травень, прохолодно, ще не купалися у водоймах. Чому опинився у воді?.. — витирає сльози мати учасника АТО. — Нам повідомили, що це нещасний випадок, більше нічого ми не з’ясовували. Командир казав, що колись розкаже подробиці, але… Відразу після загибелі сина нам було не до слідства, а потім через різні клопоти не було змоги їхати в іншу область. Відтягнули, а може, я сама не хотіла знати, щоб ще більше не ранило…
Син був на війні з 2015-го року. Повернувся з фронту живий, а на мирній території попрощався з життям… Роман був відмінним гранатометником, майстерно споруджував бліндажі, дбав про побратимів. Вирізнявся своєю правильністю, чесність та відвертістю. Можливо, трагедія — зовсім не випадковість… Хтозна, чи коли-небудь дізнаюся правду. Побратими були на похороні, приїжджали на перші роковини, а в останні роки вже ніхто не телефонує, бо таке життя, в кожного свої проблеми… Коли син приїжджав у відпустку, засадив 15 соток малинника. Ягоди щороку рясно родять — нагадують про нашого Романа…
