Коли їхніх маму й тата позбавили батьківських прав, їй було тільки п’ять років.
“Сині очі, волоссячко біляве. Біжить до мене, сміється. Хочу обійняти, прокидаюся: нема Марічки, — розповідає про сон, який снився їй багато років, Світлана. — Казали, що мою сестричку Марічку продали на органи. Ми були дітьми, я боялася, що й мене продадуть”.
Ця історія — наче кіно. Утім вона — з життя. І за режисера тут доля.
Світланка, молодша зі сестер, живе у селі Доброводи, що на Тернопільщині. Марійка — у штаті Вісконсин, США. Там її звуть Мері, вона — пілот. Української мови вже не пам’ятає. На час розлуки меншій було 9, старшій — 11 років. Сьогодні їм — 29 і 31.
“СИРІТ ПРОДАЛИ НА ОРГАНИ”
1992 рік. В один день за кордон вивезли 114 сиріт із Коропецької школи-інтернату, що на Тернопільщині. Половина із них на батьківщину не повернулася. Серед них — і 11-річна Марія Омельчук, синьоока, білява дівчинка. Тернополем тоді поповзли чутки: “Сиріт продали на органи”.
“Я щодня вибігала надвір, дивилася на ворота, чекала, що Марійка бігтиме до мене, як ото уві сні. Прибіжить, і я вже не плакатиму”, — згадує Світлана.
Коли їхніх маму й тата позбавили батьківських прав, їй було тільки п’ять років. Діти жили у старенькій хаті в тернопільському селі Увисла. “Нас гляділа бабуся, потім вона померла. Я мало пам’ятаю, як ми жили. Мама була постійно п’яною, я плакала, боялася. А ти мене обіймала, пригортала до себе”, — розповідає Світлана сестрі-американці історію їхнього дитинства.
Гірка та історія. Їх було п’ятеро. Одне дитятко померло ще немовлям. Брат живе на Рівненщині, має психічні розлади — через пияцтво батьків.
Доля ще однієї зі сестер Марії і Світлани невідома. Дитина народилася в Києві, записана на прізвище іншого біологічного батька.
“Марійко, коли ти разом з іншими дітьми не повернулася до сиротинця, люди шепотілися, що всіх вас продали за кордон на органи. Я боялася, що й мене продадуть на ті органи, — зітхає Світлана. — Вихователі заспокоювали: діти живі, їх всиновили за кордоном. Але ми тоді не дуже в це вірили”.
У Світланчину голівку ніяк не вкладалося, як це — Марію взяли, вона має тата й маму, а її покинули? Але вона також хоче тата й маму!
Ця світлина зроблена незадовго до розлуки сестер.
ВОНА ЗНАЙШЛАСЯ!
“Нас вихователі вчили боротися за життя. Казали: як покинемо інтернат, вони не зможуть нам допомагати, ніхто нас не захистить. Створюйте сім’ї, радили, й бережіть їх, дітей своїх не кидайте”, — згадує Світлана. Нині її прізвище — Федунів, має доброго чоловіка та трійко діточок. Мамою сироті стала свекруха. А старші діти вже навчаються у військовому ліцеї.
Однак Світлана не забувала про сестричку Марію. Дуже хотіла її знайти.
“Писала у Червоний Хрест, зверталася до організацій, що займаються розшуком безвісти зниклих людей, але не знаходилося навіть найменшої зачіпки, найменшого сліду Марії”, — розповідає жінка.
“Мені ноги підкосилися”, — згадує Світлана. Але це було ще не все. Їй повідомили, що Марія вже летить в Україну. Скоро буде…
I LOVE YOU, SISTER!
“Упізнала її відразу. У неї таке ж біляве волосся й сині очі, як у дитинстві”, — втирає сльозу Світлана.
Їхня зустріч була схожа на той дитячий сон, що повторювався. Але через двадцять років до Світлани бігла справжня, реальна Марія. Вітер розвівав її волосся… Сестри обійнялися. Мері теж плакала, щось говорила швидко-швидко англійською.
Сьогодні Світлана вивчає англійську, а Марія-Мері — українську. При першій зустрічі довелося винаймати перекладача.
“Моя сестра — пілот, — з гордістю каже Світлана. — Літає над Північною Америкою, перевозить людей”.
Світлана Федунів — медсестра за освітою. Працює у в’язниці — інспекторкою з нагляду за засудженими. Терпляче пояснює сестрі-американці українські реалії. Як переїхала після заміжжя до чоловіка у село, як із дітьми сиділа у декреті, як шукала якусь роботу неподалік дому, бо ж господарка велика. Для медсестер пропозицій не було.
Мері Міаму живе з чоловіком та двома діточками у Вісконсині. Має двох братів. Її названі батьки живуть окремо, але часто приїздять у гості. Американка, яка вдочерила сироту, стала для малої українки справжньою мамою. Хотіла вдочерити і Світланку — але не вдалося. Розповіла ж Мері про це тільки тоді, коли дізналась, що сестричка з України її шукає. Аби всиновити сестер, американка мала отримати письмовий дозвіл від української біологічної матері. Та ж п’яно заявила: “Свєту не віддам”. Дозволила забрати за океан тільки Марію…
Батька Світлана знайшла, коли закінчила інтернат. Згодом він приїздив у гості. Внуків на руки брав. Та не зміг пояснити, чому покинув своїх дітей маленькими. Нарікав, що не знав, як їх шукати. Світлана пробачила йому. І Мері теж. Вона дякує Богу за тата-американця: “Я мала тут усе — іграшки, їжу і тепло”.
Максим, Андрійко, Наталя — це Світланині діти. Вільям та Ізабелла — Маріїні. Наталочка наче змальована із фотографій тітки-американки.
А Вільям схожий на тітку-українку. Вільям торкається квіточок на вишиванці, яку мама Мері привезла з України. Питає, що це?
Це маки, хлопчику. Колись давно вони зігрівали долоньки двох маленьких дівчаток. Двох сиріт. Більше їх не було кому зігріти…
Джерело: “expres”.
