Безліч наших співвітчизниць тяжко працюють за кордоном, однак навіть непрості умови та несправедливість іноземних роботодавців не відлякують українок, які не бачать жодних перспектив у своїй країні.
“Гарний, затишний дім з усім, про що я колись могла тільки мріяти. Затишний двір. Що ще треба для щастя?
Адже саме про це я мріяла 20 років тому, коли від нестерпної бiдності, я б навіть сказала, “нищети”, я зібралася духом і поїхала в Італію на заробітки.
Чому саме в Італію? Тому що туди їхали всі жінки з нашого села, хто наважувався спробувати змінити щось в рутинному сільському житті. Двоє дітей; робота – прибиральниця, в місцевій школі з мінімальною зарплатою; ще дідова хата, яка потребувала капітального ремонту і в додачу – чоловік-aлкoголік. Думати довго не стала. Поїхала.
Перші 7 років додому не приїжджала, бо не мала документів. Роботи були всякі. Був і голод, і холод, спала на вокзалі, ходила на Kарітас. Та останні 10 років в Італії пройшли для мене дуже добре. Реджіна, – так звали мою хазайку, була літньою жінкою, але надзвичайно енергійною і доброю до мене. Я працювала у неї сиділкою (баданте), але відносилась вона до мене, як до компаньйонки.
Ми жили в Римі, на вихідні Реджіна завжди намагалась кудись поїхати, і мене брала з собою. То ж я, дякуючи їй, об’їздила всю Італію. Незважаючи на свої майже 90, Реджіна сама собі давала раду в усьому. Я прибирала, готувала їсти і багато спілкувалася з цією дивовижною жінкою.
А ще вона багато молилася (і мене навчила), їздила часто у Ватикан до Папи на месу. Любила гарно одягатися і смачно, але корисно, поїсти. Я багато чого навчилася від цієї жінки. Та в 95 її не стало. 10 років я жила з нею, тому дуже гостро відчувала біль втрати.
А ще, я розуміла, що такої “доброї” роботи я уже не знайду. Жінки, з якими ми спілкувалися на вихідних в парку, розказували всяке про свої роботи. І ніколи, аж страшно було, що доводилося переживати їм, щоб заробити той злощасний “італійський євро”.
То ж я вирішила повернутися додому, в Україну, в своє рідне село. Я всі 20 років мріяла про своє “нове життя” на батьківщині. Усі зароблені гроші я справно присилала дітям додому.
За цей час син виграв Грін-Кард і виїхав зі сім’єю в Америку. Дочка вийшла заміж і має вже двох своїх, майже дорослих доньок. Я допомогла їм купити будинок в райцентрі. Дочка ж за мої гроші впорядкувала і мені нашу сільську хату. Зробила все по найвищому класу, казала, щоб мама мала куди вернутися і хоч на старість пожила трохи як “біла людина”.
Мені 75, хоч і виглядаю молодша. Ще ніби можу працювати, але розумію, що життя проходить. Дочка навіть чути нічого не хоче про можливість повернутися в Італію.
Коли приїхала в Україну. Виникла проблема, про яку я навіть і не здогадалася б. Мені стало нецікаво жити. Пенсія, розміром в 1600 гривень, мене швидше смішить, ніж тішить. Що можна купити на неї українському пенсіонеру, при таких цінах на все.
Боляче за наших жінок. Все життя в селі треба тяжко працювати, щоб потім на старість мати таку високу “державну винагороду”. Я не можу звикнути до того, що подорожувати (наприклад щовихідних) для жінок мого віку в селі просто неприпустимо. А інтернет. В Італії я звикла бути завжди на зв’язку, активна в соцмережах. А в нашому гірському селі інтернет ловить тільки в кількох місцях. Та й, треба сказати, що наших жінок це не хвилює, бо вони просто не мають на це часу.
Жінки, з якими я спілкувалася до від’їзду, теж стали для мене нецікавими. Не подумайте, що я зазналася. Причина не в цьому. Я відучилася пліткувати. А в селі цього тільки і хочуть – світських хронік.
Дочка і онуки з райцентру приїжджають рідко, бо робота, навчання. Сиджу я в своїй красивій фортеці, але омріяного щастя, яке б мало мене чекати на батьківщині, я поки що не знайшла. Життя в Італії підняло мене на щабель вище. Повернулася. Треба думати, що робити далі”.
Детальніше читайте у “ukrainians“.
