Switch to the dark mode that's kinder on your eyes at night time.

Switch to the light mode that's kinder on your eyes at day time.

Switch to the dark mode that's kinder on your eyes at night time.

Switch to the light mode that's kinder on your eyes at day time.

Після контузії, що спровокувала важку недугу, відійшов у вічність учасник АТО з Тернопільщини (ФОТО)

Любомиру Семенюку з Ланівців було лише 38 років. 5 березня, після важкої хвороби, він відійшов у засвіти… Краяни з шаною і великою скорботою провели його в останню путь.

Більше двох років чоловік боровся з недугою, лікувався в госпіталях, отримував реабілітацію, але… Лікарі не давали жодних шансів на одужання. Після отримання контузії на війні на Донбасі у нього утворилася пухлина в голові. Медики робили все можливе, але зупинити прогресування не змогли. У зону АТО наш земляк пішов добровольцем влітку 2016-го року — навідався якось до районного військкомату і відразу підписав контракт.

Упродовж року ніс бойове завдання на Донеччині. Під час одного з обстрілів українських позицій сепаратистами Любомир отримав контузію. Йому надали медичну допомогу, думав, що все минеться, продовжував воювати. Та поступово йому ставало зле, дошкуляв головний біль, а якось він знепритомнів і його не могли привести до тями. У такому критичному стані Любомира доправили до Дніпровського військового госпіталю. Тоді про його стан повідомили рідним. Пише Нова

— Про службу Любчик по телефону майже не розповідав, завжди запевняв, що у нього все добре. Бувало, щось обмовиться про фронт, то відразу зв’язок вибивало. Та й телефон його був більше вимкнений, ніж працював, — розповідає сестра учасника АТО Людмила Семенюк-Ратинська.

— Брат мешкав з мамою у Ланівцях, я давно живу у Кременці. Про своє рішення іти воювати він нам не розповідав, не хотів засмучувати. Поставив уже перед фактом, коли підписав контракт. «Ти ж знаєш, стільки там хлопців гине… До того ж мати залишиться сама, а вона нездужає…» — вмовляла я його не іти. «Як не я, то хто?!» — відповів. Перед тим пішов воювати на Донбас наш двоюрідний брат із Жуківців Микола Бондюк. Це певним чином надихнуло і Любчика. Пройшов навчання, поїхав на Схід. Двічі приїжджав у відпустку. Видно було, що він віддано захищав Україну, вболівав. Навесні 2017-го після  контузії погіршився його стан здоров’я. 1 червня того року його прооперували в Дніпрі. Ми тоді приїхали до нього з мамою. Брат ще два дні був без свідомості, потім прийшов до тями, але нічого не пам’ятав, навіть нас із мамою…

У Дніпровському госпіталі розводили руками, тож санавіацією брата доправили до Києва. Лише у столиці після операції він почав пригадувати. Утім, що з ним сталося на фронті, так і не пригадав, навіть прізвища командира не міг згадати… Ми з мамою по черзі були біля нього в столичному військовому госпіталі. Брата провідували волонтери, благодійники допомагали з оплатою лікування. Приходили школярі з малюнками, плакатами — це були трепетні хвилини. Пухлину видалили, але рана не гоїлася, навпаки — гноїлася… Любчик часто непритомнів, було, що якось встав з ліжка вночі і вдарився об тумбочку головою, розійшлися шви… Намучився бідолашний…

Півроку лікувався у Києві, потім його відправили на реабілітацію до Львова. В останні дні грудня 2017-го виписали додому. Стан його не особливо поліпшився, ми і далі їздили по лікарях. Пластину лікарі не поставили в голову на місце дірки, бо казали, що будуть сильні болі. Хтось припускав, що Любчик проживе лише кілька тижнів, хтось — що рік-другий. Любчик усе розумів, не панікував, чекав…

Попри нестерпний біль в останні місяці, адже йому відняло лівий бік, не міг ворухнути ногою та рукою, він жодного разу не нарікав, не шкодував, що пішов захищати нашу країну і втратив здоров’я. Медико-соціальна експертна комісія підтвердила, що у брата було захворювання, пов’язане із захистом Батьківщини. Останнім часом Любомиру потрібен був постійний догляд. Мати не відходила від нього, я приїжджала на вихідні. Своєї сім’ї він не мав, працював раніше на заводі, їздив на заробітки по Україні. «Сину, за що тобі така мука?» — бідкалася біля нього мати. «Ще півроку помучся біля мене…» — відповів.

Він відчував близьку кончину… Війна забрала нашого Любчика… Болить. Але це не всі розуміють. Коли він занедужав і потрібна була допомога, я прийшла у військкомат. «Контрактники — це заробітчани, це так само, як їдуть в Італію, в Польщу, Білорусь…» — замість слів підтримки сказав мені один працівник. Було боляче це чути. Але хай Господь їм простить… Брата нема і не повернеш. Упевнена, він зробив для України усе, що міг!

Вогонь вище дерев, чути крики качок, — очевидці про масштабну пожежу за Тернопільським ставом

На Тернопільщині вже активізувалися жахливі істоти (ВІДЕО)

Back to Top