До неї їдуть з надією на диво з усіх куточків України. Часто й вона приїжджає в різні міста й містечка з особливою місією. Сестра Ліджі допомагає тисячам людей віднайти сили в складних ситуаціях і скромно каже: зцілює не вона, а справжня віра і щира молитва до Бога.
9 березня сестра знову завітає до нашого міста: зустріч з нею відбудеться об 11:00 у католицькому храмі Божого Милосердя та Божої Матері Неустанної Помочі.
“Я ніколи не просила Бога мати дар зцілення”, – зізнається сестра Ліджі. – “Це не моя воля, я такого не хотіла. Я хотіла бути скромною, робити маленькі добрі справи, як Мала Терезка (свята Тереза з Лізьє), про які б ніхто не знав. Тому, коли люди приділяли мені багато уваги, я страждала через це. Та якось мій духовний отець заспокоїв мене: “Якщо Бог хоче по-іншому – то що робити? Якщо люди зцілюються, і через це буде Богу прослава – то хай буде так!””
Сестра Ліджі Пайяпілі – настоятелька монастиря Святого Йосифа згромадження де Сен-Марк, що у селі Павшино на Закарпатті. В Україну з Індії з християнською місією вона приїхала 20 років тому. І саме цей приїзд перевернув її життя. 25-річній черниці було тут важко зрозуміти безліч речей.
“Коли я приїхала в Україну, то побачила проблему – люди не ходять до церкви. Молодь не приходить до Бога”, – розповідає сестра Ліджі. – “Все довкола мені видавалося зовсім чужим. Я була дуже розчарована і спустошена, розуміла, що жити тут довго не зможу. А потім раптово захворіла. Почала страшенно боліти спина. Лікарі довго не могли поставити діагноз, аж врешті з’ясувалося, що у мене туберкульоз кісток, причому вже на останній стадії – почалося нагноєння у хребті…
Київські лікарі розвели руками. Я поїхала в Індію, бо хотіла померти тільки вдома. Індійські лікарі підтвердили діагноз. Рік я пролежала, але мені не ставало ні гірше, ні краще. Ніхто не розумів, що зі мною відбувається. Потім я вперше почула голос Божий:
“Чому ти засудила український народ? Чому ти бачила тільки погане? Це теж мої діти… Я тебе послав в Україну, щоб була з ними, а ти не захотіла. Тому поверну тебе назад…”
Я відповіла йому, що якщо це голос Божий, то хай Всевишній вилікує мене, і я поїду в Україну, де буду служити Йому. Я попросила пробачення у Бога, і уявіть – наступного дня мої аналізи були значно кращі! За якийсь час я одужала цілковито. Лікарі засвідчили, що сталося чудо. Так Бог зцілив мене і я переїхала в Україну”.
До сестри Ліджі приходять з різними проблемами, з важкими хворобами, сімейними негараздами, коли іншого порятунку вже немає. Чи бачить вона проблему до того, як людина скаже їй про це сама? Чи відчуває – зможе або ж не зможе допомогти?
“Це вже не залежить від мене, бо я не лікар. Взагалі-то за професією я вчитель”, – усміхається сестра Ліджі. – “Якщо Бог мені показує, тоді я бачу, і це зовсім не залежить від моїх знань чи вмінь. Розповім вам цікаву історію.
Якось до мене приїхав чоловік із Тернополя, який привіз свою хвору маму. Я помолилась і відчула, на що хворіє жінка. Про все це я розказала її синові, а він був просто вражений, оскільки сам працює лікарем і знав про діагноз своєї мами. Іноді я відчуваю це, іноді — ні.
Якось до мене звернулася жінка, у якої був рак матки. Я відчула, це сталося через те, що колись жінка зробила аборт, внаслідок якого постраждала матка і розвинулася ця хвороба. Запам’яталась мені також історія про одужання мукачівки, яка мала якусь інфекційну хворобу головного мозку. Вона лежала у комі в реанімації, а я тричі відвідувала її і молилась там. Це було три тижні підряд. Десь через місяць вона вилікувалась і приїхала до мене у монастир, де ми зустрілись вперше, оскільки до цього вона мене не знала. Жінка сказала, що бачить мене вже четвертий раз, бо попередні рази бачила мене, коли перебувала у комі. Розповіла, що у сні бачила вже світло вкінці тунелю, а хтось схожий на мене тримав її за руку і не давав дійти до цього. Ця історія запам’яталась мені найбільше”.
Серед відвідувачів — багато бездітних пар, які після духовних наук та молитов сестри Ліджі стають батьками. На сторінці згромадження де СенМарк у Facebook сестри нещодавно закликали зголоситися усіх тих, хто завдяки посередництву сестри Ліджі отримав дар материнства та батьківства – таких пар уже досить багато! І у кожної своя особлива історія, що може надихнути інших.
“Бувало, що подружжя не мали дітей понад 20 років. Потім народжували. Проте я завжди кажу, що однієї моєї молитви мало”,– зауважує Ліджі Пайяпілі. – “Треба, щоб люди самі звертатися до Бога”.
Часто до сестри Ліджі зі своїми проблемами звертаються бійці АТО.
“Якось була група із 40 військових, які приходили до мене”, – розповідає вона. – “Приходять також поранені на війні бійці, батьки зниклих безвісти та загиблих військових. Я сама також їздила на Схід, щоб підтримати військових словом, молитвою, попросити Бога якнайшвидшого закінчення війни. Я відчувала, що мушу їхати туди і там молитись про закінчення війни. Яка доля чекає Україну? Коли закінчиться війна? Я не можу відповісти на ці запитання, бо не знаю. Все залежить від дій людей, які непередбачувані. Людина має свободу вибору”.
Сестра Ліджі з усмішкою каже, що люди дуже часто запитують її, чи має вона якісь “секретики” чи особливі молитви. Так, має! Промовляти щодня 40 разів “Отче наш” упродовж 40 днів, Сповідь і Причастя. Але все це – тільки щиро.
“Бог мені сказав це, і я постійно пам’ятаю: “Передай моїм дітям, як Я прагну бути з ними, жити в їхніх серцях”. Моє завдання — не зцілювати, а сказати, як Господь хоче бути з нами. Тому завжди перед молитвою ми влаштовуємо конференцію на дві години, де я стараюся передати людям слова Бога”, — каже сестра. — “Коли запитують, як молитися, завжди відповідаю, що треба мовити “Отче наш”, бо про цю молитву говорив Ісус. Не кажу, що інші непотрібні! Просто в цій молитві є слова “нехай буде воля Твоя” і “прости нам провини наші”. Я дуже часто говорю людям, що ми маємо багато проблем не тільки тілесних, а й духовних. Часто саме через духовні проблеми хворіє тіло.
А найбільша духовна проблема – через непрощення. Якщо людина не прощає, всередині накопичується гнів і це може стати причиною багатьох захворювань. Через прощення, через щиру сповідь людина може стати здоровою. Коли болить тіло, ми лікуємо його, забуваючи про душу. Давайте лікувати душу, а вже потім тіло. Дуже мало сповідатися тільки перед Великоднем. Це погана тенденція у всіх нас. Душа через сповідь робиться чистішою, тож чому ми так мало сповідаємось? Дуже важливо також відвідувати храм, бо саме там ми отримуємо Боже благословіння через священика і продовжуємо молитись. Я дивуюся, коли чую від людей, що у них немає часу на молитву або відвідування церкви. А на те, щоб зробити манікюр, у жінок вистачає часу. Для нігтів! А для душі у вас немає часу?.. Це дуже страшно”.
Детальніше читайте у “НОВА“.
