— Якби мені довелося розповісти про свою сім’ю мовою вишитих візерунків, то я використала б усі кольори веселки, мережку і зовсім не дала б чорного, мої стібки намалювали б тільки щастя, — з теплотою в голосі каже Людмила Мерва із села Біла, що неподалік Тернополя.
Ось уже п’ять років жінка у вільний від роботи час захоплюється вишивкою. Працює Людмила Сергіївна на кафедрі психології Тернопільського національного педагогічного університету і водночас займається науковою діяльністю. За цей час майстриня одягнула у вишиванки всю свою родину — чоловіка Юрія, сина Івана та доньку Іринку, чимало нарядів вишила і для себе, а ще обдарувала вишиванками родичів і друзів. Своє помешкання жінка наповнила вишитими оберегами — іконами, рушниками і навіть «писаними» хрестиком на полотні молитвами. А нещодавно вишивальниця перемогла в інтернет-конкурсі «Українська народна модель».
У спадок від бабусі — три швейні машинки і талант до вишиття — Любов до вишиття у мене від бабусі. У старі часи не було вдосталь полотна, ниток, тому бабуся малювала олівцем узор на тканині, а потім порола хустки і тими нитками хрестик за хрестиком творила вишиванку, — розповідає Новій Людмила Сергіївна. — «Сідай, я й тебе навчу, в житті пригодиться», — казала мені. Я приглядалася, але руки чомусь не доходили до вишиття. Коли ж мене засватали, негайно взялася за полотно й нитки, бо треба було підготувати весільний рушник. Допомагала мені вишивати двоюрідна сестра моєї мами і за три місяці рушник був готовий. Бабуся тішилася, що мені вдається рукоділля, тому навіть передала мені свій цінний спадок — три швейні машинки. Але коли я народила дітей, знову закинула вишиття, а потім пішла робота — завжди бракувало часу.
Та п’ять років тому сталася подія, що спонукала повернутися до хрестиків…Людмилі та Юрію Мервам доля підкинула випробування — у 2008-ому році важко захворів син Іван. Хлопцеві тоді було 15, він тільки вступив на перший курс Чортківського медколеджу. Якось батькам зателефонували з училища і повідомили, що Іван раптово занедужав.
— У сина була складна форма пневмонії, така, на яку хворіли в часи Другої світової війни, у нього почорніли легені і лікарі не давали жодних гарантій. Добре, що рятувати його взялася молода, але дуже уважна і розумна лікарка Софія Гриценко та досвідчений лікар Йосиф Гриценко. Фахівці поставили точний діагноз і призначили правильне лікування. Син лежав під крапельницею у напівсвідомому стані, а моє серце розривалося…
Молилася, читала, а потім вирішила вишивати, але у мене не було схеми, тому для пошуку ввімкнула інтернет. І перше, на що натрапила, була легенда про вишиванку. У ній розповідалося, що у багатодітній сім’ї з невідомої причини помирали діти, а коли залишилася найменша донечка, мати вкотре подалася до церкви просити у Бога порятунку. Після тривалої молитви вийшла на вулицю і зустріла сивого мудреця. «Чому ти така сумна?» — запитав він. «Не хочу втрачати останню дитину…» — благально підняла очі до неба. «Виший на сорочці донечки хрестик і він її врятує», — порадив старець. Мати так і зробила і дитина одужала. Я розуміла, що це лише легенда, але мені видалося, що це певний знак, тому вирішила вишити для сина рушник-оберіг.
За місяць тривожних днів і безсонних ночей Людмила Сергіївна вишила рушник для Івана. На ньому мати дотрималася усіх канонів і символів, та найголовніше — вишила маленький хрестик. День за днем син одужував і невдовзі став на ноги. Рушник-оберіг нині лежить в Івановій шафі, його нікому не демонструють, бо вважають надто особистим, у ньому — материнські хвилювання та жертовна любов.
«Чоловік заколядував мене на Різдво»
Людмила Мерва — справжня берегиня сімейного затишку. Саме за мудрість і добре серце вподобав її свого часу майбутній чоловік. Людмилі було 17 років, коли вона познайомилася з Юрієм. Про те пам’ятне Різдво донині з трепетом згадують у їхній родині.— Юрій ходив із друзями колядувати, він грав на акордеоні, компанія завітала з віншуваннями і до друзів моїх батьків, а ми саме гостювали у них. Чоловік дотепер жартує, що він мене заколядував, — усміхається Людмила Сергіївна. — Після тієї коляди ми почали зустрічатися, а через рік одружилися. Ми разом вже 20 років. До речі, чоловік старший від мене на 12 років, мабуть, своєю виваженістю, свідомим підходом до життя, щирістю він і полонив моє юне серце… Він розуміє мене з півслова, та що там з півслова — можу нічого не промовити, а він усе знає. Буває, пораюсь на кухні, навіть не маю часу присісти, а чоловік прийде, без зайвих запитань засукає рукави і помиє посуд, начистить картоплі. Від такої уваги надзвичайно приємно! Юрій не байдужий і до мого вишиття, щоразу підійде, гляне, що я нового вишила. Власне, він придумав ідею для своєї сорочки з півниками та квітками, а я охоче сиділа над її втіленням аж півроку і повністю відобразила у вишивці його родове дерево — батьків, братів, дітей.
— Тато часто робить сюрпризи для нас: заходимо вранці на кухню, а на столі — сніданок, — з приємністю додає Іринка. Пан Юрій за покликанням — музикант, свого часу закінчив Одеську консерваторію, та за спеціальністю не працює, нині він має свій бізнес. Однак при першій нагоді бере до рук музичні інструменти, яких у їхній домівці багато, і грає. Іван також закінчив студію при музичному училищі імені Соломії Крушельницької, проте свою майбутню спеціальність вирішив пов’язати з медициною.
— Іван навчається на стоматолога у Тернопільському державному медичному університеті, професія обрала його сама, — усміхається пані Людмила. — Коли йому було 8 років, він впав і вибив два передні постійні зубки. «Щож, Іване, відновлю тобі зуби, але як станеш дорослим, мусиш сам їх пильнувати — маєш стати стоматологом», — сказав лікар. «Добре!» — чемно відповів син. Слова лікаря стали пророчими! Іринка навчається у десятому класі і теж мріє вступити на стоматологічне відділення, і це при тому, що у нашій родині не було медиків.
«Я виховувала дітей нестандартно — усе їм дозволяла»
Уже більше трьох років Людмила Сергіївна пише наукову працю про обдарованість молодших школярів. Раніше жінка певний час працювала в університетській бібліотеці, а ще раніше — шість років вчителювала у Тернопільській класичній гімназії. — Мені надзвичайно подобається шкільне життя, особливо початкова школа, — каже Людмила Мерва. — Хоча наукова праця та спілкування зі студентами теж цікаві, але досі, коли діти ідуть на перший дзвоник у святковому одязі, з бантами, у мене аж серце тріпоче. Таких щирих очей, як у молодших школярів, не зустрінеш в університеті. Мабуть, тієї дитячої іскорки мені завжди бракуватиме.
Відколи Людмила Сергіївна почала займатися науковою діяльністю, зізнається, що багато відкрила особисто для себе. Досконало вивчаючи методики виховання та розвитку маленьких особистостей, жінка пересвідчилася, що власних дітей виховувала правильно, хоча й певним чином нестандартно. — Своїм дітям я все дозволяла: хотіли малювати — малювали, хотіли ліпити — ліпили, хотіли вирізати — вирізали, навіть якщо хотіли малювати помадою — теж не боронила. Дитині треба дати можливість розвинути свої здібності, відчути і випробувати себе в усьому. А ще багато пояснювала того, що дитина не може осягнути своїм ще малим розумом. Скажімо, наш Іван дуже гарно ліпив з пластиліну, тому й захотів стати зубним техніком, де особливо потрібна вправність рук. Іринка змалечку багато читала, допомагала мені поратися на кухні, разом зі мною вишиває, тому тепер, за що б не взялася, все їй чудово вдається. Часто кажуть, що якщо дитина гарно вчиться, то вона обдарована, та насправді це не завжди так. Буває, що дитина «пасе» задніх у навчанні, але має унікальні здібності до певного виду діяльності, і головне завдання батьків та педагогів — помітити це та допомогти їй відкрити в собі приховані здібності. Та, попри все, тішить, що наші українські дітки — найрозумніші і найталановитіші.
This website uses cookies.