Поняття “інвалідний візок” пішло на пенсію, зараз цей засіб пересування вже іменується “кріслом колісним”. Візочники отримали право їздити проїжджою частиною. Правда, її краєм, та хто знає, може все попереду і скоро ми побачимо крісла колісні на автобанах.
Якщо вже про Європу, то у Данії, наприклад, крім того, що всюди велодоріжки, так ще й окремі світлофори для велосипедистів. Плюс інше виховання: пріорітет двоколісним коням, далі — пішоходам. Автомобілісти гальмують найбільше, бо мають пропускати всіх і досить часто.
У нас досі залишається негласне правило, що машини, як дами, вперед. Пішохід не перейде дорогу навіть на зелене світло, поки не пересвідчиться, що машини пригальмовують і готові пропустити.
А тепер уявіть, що люди на візках їдуть проїжджею частиною у своїх справах. За ними машини, перед ними теж машини. Так, рух лише по краю, але машини їздять і там. Автобуси, машрутки, тролейбуси. І це не все, на заваді стануть припарковані авто, адже вони обсідають, наче голуби пам’ятники, узбіччя доріг. Як і голубів їх можна зігнати, але через деякий час вони все одно повертаються на нагріті місця.
Їде людина на візку, крутить головою, щоб уникнути ДТП, виїжджає на середню смугу, щоб огорнути припарковані машини, крутить головою ще більше. І крутить швидше і швидше колеса, щоб пройти цю смугу перешкод і дістатися місця призначення. Суцільний стрес. А по-європейськи — це коли все для людей, всі умови. Коли стрес виключено як поняття.
Єдиний плюс у цій постанові — це асфальт. Будемо чесними, на проїжджій частині він кращий, ніж на тротуарі. Менше ям, можна їхати рівніше та швидше. І краще глибоко вночі, коли машин мало. Одягнув ліхтарика на лоба — і катаєшся в своє задоволення.
Щоб робити такі серйозні кроки в інклюзії, варто спочатку підготувати до них уже існуючих учасників дорожнього руху. Коли змінимо своє ставлення одне до одного, коли не буде страшно пішоходам та велосипедистам, коли не буде страшно автомобілістам — бо їм теж часто буває непереливки, тільки тоді можна буде підключати крісла колісні.