У своєму позові громадянин Італії апелював до міжнародної конвенції про викрадення дітей.
Жінка пояснила, що із позивачем у шлюбі не перебуває і законних підстав проживати в Італійській Республіці не має, а дитина є громадянином України.
У вересні 2016 року вона разом із сином за згодою позивача та на його кошти назавжди повернулась в Україну. Їх сімейне життя не склалось, оскільки позивач має боргові зобов’язання і нездатний утримувати дитину. Тим часом, вона жодних перешкод у спілкуванні батька з сином не чинить і не перешкоджає йому брати участь у вихованні дитини.
Зараз вона з сином зареєстровані та проживають в будинку її батьків в одному з сіл Бережанського району Тернопільської області. У помешканні створено належні умови для повноцінного зростання та розвитку дитини. Син відвідує дитячий садок, танцювальний гурток, має друзів, розмовляє українською мовою, італійської не знає. Оскільки у неї відсутній дозвіл Італійської Республіки на в’їзд, у разі перетину кордону її депортують. Таким чином, у разі повернення дитини в Італію вона буде позбавлена можливості піклуватися про неї, що суттєво вплине на її морально-психологічний стан через малолітній вік та необхідність постійної материнської турботи, яку не може замінити батько.
Також Ольга Я. вказала, що в Україні Мікеле знайшов собі іншу жінку та виїхав із нею до Італії, тому задоволення позову та передача дитини в іншу сім’ю може заподіяти дитині фізичну або психічну шкоду.
Дослідивши матеріали апеляційної скарги та заслухавши доводи сторін, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Тернопільської області прийшла до висновку, що у справі відсутні докази незаконного переміщення та утримування дитини на території України в розумінні Конвенції 1980 року.
This website uses cookies.