Наша землячка Маргарита Кручиніна планує підкорити один з найпрестижніших конкурсів краси “Міс Світу”. В липні цього року дівчина візьме участь у Національному відборі на “Міс Світу”, під час якого визначать, хто представлятиме Канаду на цьому конкурсі, пише “20 хвилин”.
На конкурсі дівчина представить соціальний проект. Маргариту хвилює проблема домашнього насильства і вона хоче допомогти жінкам, які потерпіли від нього. Як виявилося, з цією проблемою зіштовхувалася і сама Марго, її мама та подруга. Тому красуня не може залишатися байдужою, адже від домашнього насильства страждають жінки у всьому світі.
– Розкажи трохи про себе. Ти жила в Тернополі, як опинилася в Канаді?
– Я народилася в Тернополі у 1993 році і жила тут до семи років. Росла на БАМі на вул. Пушкіна, а потім ми з мамою поїхали в Німеччину, де прожили майже рік, а потім – до Києва. Тато нас залишив, коли я була маленька. В Тернополі ходила в садочок. Далі до 17 років я жила в Києві, а потім ми переїхали в Канаду. В Україні я закінчила школу, а в Канаді довелося продовжити навчання, бо там 12-річна система освіти. В квітні цього року я закінчила університет, факультет менеджменту. Три роки працювала фінансистом у банку, зараз працюю менеджером компанії, яка займається продажем вікон та дверей в Едмонтоні.
– Як потрапила у сферу краси?
– Коли я приїхала в Канаду, почала працювати з модельними агентствами, брала участь у різних фотосесіях. Хоча можна сказати, що я мало тим займалася, бо одночасно працювала і вчилася. Але минулого року одна жінка, яка займається проведенням відбіркових конкурсів до “Міс Світу”, мене помітила і сказала, що моя зовнішність підходить для таких конкурсів і порадила взяти участь. Але тоді я не змогла, бо не хотілося кидати навчання посеред дороги. Тому я пішла цього року. Спершу подала заявку онлайн, потім було інтерв’ю з директором конкурсу, а після цього взяла участь в провінційному конкурсі. Наша провінція називається Альберта. Конкурс відбувся у березні цього року в місті Калгарі. Я увійшла у трійку кращих. Там роздавали титули: “Міс Північна Альберта”, Південна і Центральна, зважаючи де ти живеш. Я живу в Центральній Альберті і там я виграла. В липні має відбутися фінал – Національний відбір, де визначатимуть хто представлятиме Канаду на “Міс Світу” у Китаї. Зі мною змагатимуться ще близько 30 учасниць.
– Як готуєшся до конкурсу краси?
– Готуюся і морально, і фізично. Відвідую спортзал, бігаю, стараюсь бути в хорошій формі. Бо я вважаю, що я змагаюсь не з іншими дівчатами, а перш за все з собою. Тому хочу бути в найкращому стані, в якому я коли-небудь була. Звертаю увагу і на харчування. Стараюся не їсти солодкого і м’яса, адже планую перейти на вегетаріанство. Моя ціль до кінця цього року м’яса вже не їсти взагалі.
– Однією з вимог “Міс світу” є презентація учасницями благодійних проектів. Яку соціальну проблему обрала ти?
– Чому я обрала “Міс Світу”, а не на “Міс Всесвіт” чи інші конкурси? Бо на “Міс Світу” є вимога – займатися благодійністю. Інші конкурси краси не мають такого. Мій проект – боротьба з домашнім насильством. Нажаль, я сама в дитинстві зіткнулася з такою проблемою. І тут в Канаді я спершу уваги на це не звертала, думала така спокійна країна, тут такого немає. А потім, коли більше взнала людей, зрозуміла, що тут є така проблема. Коли я була маленькою, моя мама стала жертвою домашнього насильства зі сторони її другого чоловіка. Я бачила це все з 7 до 9 років. Шрами, синці… А коли народився мій брат, нас просто вигнали з дому. І що найстрашніше – я чомусь думала, що це нормально, коли чоловік на жінку піднімає руку. Потім я почала розуміти, що це жахливо. І така проблема є з жінками у всьому світі, просто вони про це не говорять, не хочуть виносити з хати сміття. Коли я почала займатися цим проектом, то я просто подивалась на статистику, скільки жінок потерпають від домашнього насильства. Цифри лякають. Тільки за офіційними даними 3 тисячі жінок в Канаді в день шукають притулку, і 2 тисячі з них мають дітей. Це дуже страшно.
– Чи відомі тобі випадки домашнього насильства серед твоїх знайомих?
– Так, від цього потерпіла моя подруга. Одного разу заходжу я на “Фейсбук” і бачу, що моя подруга завантажила своє фото з перебитим носом, синцем під оком, ножовим пораненням. А також фото свого колишнього хлопця. Вона написала, що хотіла розірвати стосунки з цим хлопцем, а він сказав, якщо вона це зробить, він поб’є її або щось зробить її сім’ї. І вона не йшла, але врешті терпіння закінчилося і вона звернулася в поліцію і написала на нього скаргу. Після цього він чекав її біля дому і сильно побив. Вона ніколи раніше не розповідала про такі проблеми. Я це побачила і зрозуміла, що навіть в колі моїх близьких знайомих існує така проблема і багато жінок про це не говорять. Зараз я спілкуюся з організацією жінок в Канаді. Ми з ними влаштовуємо благодійні акції, щоб зібрати кошти на допомогу потерпілим жінкам, відкрити притулки для них. До речі, на конкурсі потрібно представити два благодійних проекти – перший учасниця обирає сама. А також ми всі разом маємо реалізувати проект “Дитячі бажання”, під час якого збираємо кошти на подарунки на день народження та Різдво для хворих діток.
– Віриш у перемогу у конкурсі? – Я дуже хочу перемогти. Але ще дуже багато роботи попереду і треба себе тверезо оцінювати. Є багато дівчат, які працюють так само важко як я, або й більше. І є дуже багато критеріїв, за якими журі обиратиме переможницю. Я надіюсь на краще, а готуюсь до гіршого.
– Чи цікавишся життям рідного міста, чи приїжджаєш в Україну? – Дуже сумую за Тернополем, не можу дочекатися, коли нарешті сюди приїду. В мене там живе тітка. І ще я дуже близька зі своїми сусідами. Коли я росла, вони для мене були як друга сім’я. Я дуже хочу їх побачити. Ми підтримуємо зв’язок, хоч мене не було в Тернополі майже 20 років. Я приїжджала в Київ, там живе моя бабуся, а також в Одесу, де живе мій батько зі своєю сім’єю. Ми з ним налагодили стосунки, коли мені було 10 років.
– Чим запам’ятався Тернопіль?
– Добрими людьми. В мене було дуже щасливе дитинство: вибігаєш з під’їзду, граєшся собі з дітьми до вечірньої казки. Пам’ятаю, що місто було чисте. Але більш за все запам’яталося, які тут добрі люди. В нас було багато друзів, знайомих, мама не боялася мене маленькою відпускати гуляти. Я найбільше сумую за цією щирістю людей.
