Володя був незрячим з самого дитинства. Він не бачив білого світу: ні неба, ні землі, ні батьків, ні інших речей, що його оточували з дня його народження. Мати – Ганна, як та пташка, побивалася з горя і кидалася до різних клінік, професорів. Але… діагноз був невтішний: зорові нерви настільки вражені, що їх нічим не можна уже відновити.
Проте дорога до цього дива була тернистою і довгою. Чоловік, дізнавшись про хворобу сина, покинув їх, не підтримавши у важку хвилину. Не сподівалася Ганна, що її Микола здатний на такий підлий вчинок. Просила не залишати в такий бoлючuй для них період. Але йому було байдуже. «Здай сина в інтернат, хай там держава про нього піклується. Навіщо тобі цей тягар, адже ти теж здоров’я не маєш?» – радив Ганні благовірний. Від таких порад їй ставало зовсім зле. «Не зречуся своєї дитини, щоб там не було. Синові потрібна моя підтримка, любов, ласка. Я ж – мати. Я маю бути завжди поряд з ним, я – його очі», – заходилася в риданнях жінка.
Ганні боляче було дивитись, як її синочок вслухається в мову перехожих, слухає спів пташок, але нічого не бачить. Різкий бiль, як струм, пронизував материнське серце від одного усвідомлення, що буде далі? Володя ріс спокійним і слухняним хлопчиком, проте не раз запитував матір: «Невже я ніколи нічого не побачу?» І дитячі сльози бриніли в очах краплинами душевного смутку. «Побачиш дитино, все побачиш, тільки ще не прийшла та пора», – з вірою в серці розраджувала мати сина. А у самої в душі – пeкло.
Хлопчині йшов уже шостий рік. Скоро його однолітки підуть до школи, а її син… «Невже так буде вічно?» – ніяк не могла заспокоїтися Ганна.
Однієї неділі пішла жінка до храму. Сповідалась не словами, а серцем, а її очі застеляли сльози. Вислухав її щиру сповідь старенький священик і мовив: «Не падай в розпач, дочко. На все воля Божа. Молися за дитину. Так буває часто, коли людина стає безсилою, то Бог їй допомагає. Пам’ятай про це. Твоя віра врятує тебе і твого сина. Поїдь у Зарваницю до цілющого джерела і думай, що Бог всесильний».
З великою вдячністю за пораду Ганна повернулася додому. І вже через кілька днів їхала з сином до Зарваниці. Саме у ті дні в цьому святому місці мала відбуватися велика проща. Людей було дуже багато з різних куточків країни. А серед них – кaліки, хвoрі, iнвалiди. І всі горнулися до Бога, просили, благали за зцілення душі і тіла.
Ганна підійшла до каплички, склала руки на грyдях, промовляючи: «Діво Маріє, поможи мені своєю ласкою. До тебе звертаюсь з останньою надією. Хай діється все під твоїм святим омoфором».
Володя стояв біля джерела, слухав, як воно шумить, як доносяться людські голоси, шум і гамір. Він набрав в долоньки цілющої водиці, обмив своє личко. У маленькому серці з’явилось дуже скромне і коротке прохання: «Боженьку, я так хочу побачити твій світ». Це дитяче прохання-сповідь Бог почув і зіслав своє милосердя на незрячoго хлопчину. І раптом – що це? Сталося Боже диво, Зарваницьке диво. Людський натовп сколихнув крик Володі: «Мамо, я бачу людей! Де ти?» Ганна, почувши крик свого сина, аж похитнулася. Впала біля нього на коліна. «Що з тобою, синку?» – ще не вірячи словам, вдивлялася в його, зволожені цілющою водою, оченята. Володя усміхнувся: «Матусю, ця водичка змила з моїх очей темряву. Я бачу тебе, моя дорогенька. Яка ти красива!» – і хлопчик лагідно пригорнувся до матері.
Люди стояли навкруги і були свідками цього дива. Бог подарував Володі зір за його тверду і непохитну віру. Це диво сталося на показ людям, що є на світі Божа сила!
Володя закінчив школу, інститут, одружився. Виховують з дружиною двох дітей. Батько водить їх до церкви і вчить різних молитов. Ганна живе разом з ними, бавить онуків. Всі щасливі, веселі і дякують Богові за його щиру благодать.
Джерело: “Наш День”
This website uses cookies.
