У Тернополі на сцені “поставили” кладовище. Вистава шокувала усіх глядачів.
Ви колись знайомились на кладовищі? Ні. Чому?
Столітня тернополянка Катерина Бреус оповідала мені, що за її молодості саме кладовище було найулюбленішим місцем зустрічі молоді… Там тиша і в ній, тримаючись за руки й розглядаючи надгробки, зароджувались їхні почуття… Щось у цьому є, правда? Адже справжнє кохання – повинно бути вічним як сама вічність…
Як думаєте, що роблять там, на небесах, наші другі «половинки» чи знайомі? Прогулюються, палять цигарки, читають газети, фліртують..? А там узагалі є газети, цигарки й доріжки для прогулянок? Цікаво, чи чують вони нас, бачать, відчувають? Чи ревнують, якщо вирішуємо перегорнути сторінку та йти далі поруч з іншим чи іншою?
Хмарини таких філософських запитань, упевнена, сповили багатьох театроманів, котрі 22 вересня завітали на «Тернопільські театральні вечори. Дебют». Шостого дня XV Всеукраїнського фестивалю сцена належала Чернівецькому академічному обласному музично-драматичному театру ім. Ольги Кобилянської. На суд поважного журі, очолюваного народним артистом України, знаним режисером та актором Федором Стригуном,чернівчани представили Love-story з антрактом «Сяй, мій божевільний діаманте!» за мотивами п’єси відомого сценариста і продюсера Айвона Менчелла «Бабине літо». До речі, саме цей комедіограф є творцем американського першоджерела телесеріалу «Моя прекрасна няня».
На понад дві години глядач, наче переноситься у Нью-Йорк, адже саме там живуть Доріс, Люсіль та Іда, ролі котрих виконують заслужені артистки України Діна Анепська, Лариса Попенко та Наталія Гунда. Вони – вдовиці, яким трохи за п’ятдесят. Упродовж десятиліть жінки приятелюють сім`ями. Але ось уже понад кілька роки, як їхні чоловіки померли… Із діалогів зрозуміло, що подруги мають і дітей, і внуків, але в тих – своє життя. Вони ж до безтями самотні, хоч як намагаються приховати це іронізуючи, жартуючи, часом навіть «по-чорному»… Вони – оптимістки попри дощі сліз… Єдина відрада – зустрічі, спілкування та …спільні відвідини кладовища. Там, на могилах чоловіків, кожна виливає душу… Із тих монологів, чи то пак – діалогів з мертвими, перед глядачами постають непрості жіночі долі…
У Люсіль – не щаслива. Гаррі часто зраджував її та не приховував цього, і тепер, коли його не стало, вона навмисне знайомиться з іншими чоловіками, фліртує, аби бодай там, на небесах, ревнував і страждав, як страждала вона… Люсіль з легкістю тринькає його гроші на себе, бо за життя витрачав їх тільки на коханок… Із трьох подруг вона найвеселіша, найнепередбачуваніша, галаслива кокетка, але все це – марафет. Справжня Люсіль з`являється тільки наприкінці, коли під дією алкоголю скидає маску та …сповідається Доріс.
Що ж до Доріс – вона сама стриманість, ґречність… Відмінна домогосподарка, котра завжди чекала вдома чоловіка із п’ятьма різними стравами на вечерю… І коли коханого не стало, Доріс продовжувала готувати йому, аж допоки не зрозуміла: треба змиритись та йти далі… Жити, пам`ятаючи…
Іда ж не в силі змиритись із втратою. Чотири роки минуло, як не стало її чоловіка, а вона все ходить і ходить на кладовище, коханий продовжує жити в її серці, ввижається на весіллі… Вона не відпустила його, і він … забирає її до себе, на небеса… Тому що без нього Іди просто не існує, й не існувало ніколи… Вони були одним цілим і, як магніт, продовжують навіть з різних світів притягувати одне одного…
На таку думку наштовхує й тло, на якому відбувається дійство… Руки, перстень, язики вогню, в яких витанцьовують бісики, людська фігура на хресті… Чайки, що символізують смерть, та …морський бриз, який наче змиває літа, емоції… Слід віддати належне майстерності та креативності сценографа Миколи Костюшко. І хоча рішення не нове, але …влучно підсилює емоції. Єдине, що трохи дратувало та відволікало від насолоди хвилями – хлопчури, котрі тягали взад-уперед реманент вітальні, їхні постаті проглядались крізь прозору завісу малюнку й виглядали недоречно, псуючи загальне враження.
Сценографія не дає ні на мить забути, що центром подій, розмов є кладовище. Вона – початок та завершення стосунків, така собі альфа й омега життя… Зрештою «Клуб на кладовищі» або «Цвинтарний клуб» – це ще одні ймення вистави. Між гробівцями власне й зустрілись дві самотності Доріс та Сем, роль якого виконав сам директор Чернівецького театру Юрій Марчак. Вродливий вдівець, щоправда, трохи недолугий… Після смерті дружини він намагається жити повноцінно, знайомиться зустрічається з іншими жінками, але вони все не те… І ось – Доріс. Зрозуміло, що знайомі вони давно, але іскра проскочила тільки зараз… На заваді коханню, що зароджується, стають …подруги Доріс. Підсвідомо вони ревнують та заздрять. І тут перед глядачам постає ще одне питання: а чи існує жіноча дружба? І він отримує на нього відповідь наприкінці…
Що сказати, режисер-постановник Володимир Савінов постарався на славу. Єдиний незрозумілий персонаж, що з`являється – це Мілред. Хоча, ні, персонаж якраз зрозумілий та навіть доречний, такий собі каталізатор любовної історії. Незрозуміло швидше те, чому актриса, котра виконую цю роль, настільки легковажно поставилась до неї. Плутання слів, дуже помітне перегравання, відсутність відчуття простору… На мить здалось, що то просто якась перехожа випадково вибігла на сцену, або ж …щось трапилось, і хтось просто підміняє актрису… Хоча, можливо, це такий задум: трохи глупа білявка, котра кліпає очима та вдавано голосно сміється..? Та як на мене, просто слабка ланка в такому потужному акторському тандемі… Мілред мала розбудити в глядачеві злість, злість на Сема, на те, що всі чоловіки однакові… А натомість його просто стало шкода… Тому, коли Доріс з ревнощів п`є за конкурентку, виглядає трохи дивно…
Вирізняє «Сяй, мій божевільний діаманте!» з-поміж інших конкурсних вистав і …танцювальні па. Балетмейстери А. Марчак-Кіщенко та О. Кіщенко зробили все для того, щоб зачепити серця глядачів, змусити їх думати, а не просто сміятись з вдалих реплік, шукати паралелі та підказки, адже, коли падає завіса, продовжується життя… І в ньому вирує танго пристрасті, цнотливий вальс ніжності, а часом – суцільна какофонія нерозуміння…
…У залі ще лунали вдячні оплески, коли я вислизнула з театру в обійми нічого дощового Тернополя. Розкрила розщепірку, як Доріс, Люсіль та Іда, розпочинаючи виставу… Бо то не просто аксесуар, то – захист … і від дощу, і від минулого, і від самотності… Дякую, чернівчани!
