Поїздка розпочалася ще о шостій ранку. У дощ виходжу на вулицю. В руці велика валіза, ще й сумочка через плече.
На нас вже чекає невеликий автобус. Кучерявий хлопець ламаною англійською запитує: «You are going to Poland?» і на польській починає торохтіти до водія про те, що усі запізнюються.
«Tak. Jestem jedną z uczestników projektu», – відповідаю уже на польській.
Учасники і справді спізнюються. На годиннику майже 15 хвилин на дев’яту, а нас лише шестеро з 14. Водій та координатор нервують і швидко-швидко перемовляються польсько-англійськими фразами, які, до речі, звучать досить кумедно. На німе запитання про мій смішок швидко придумую якийсь анекдот, аби не запідозрили в тому, що сміюсь я якраз над ними.
* * *
Нарешті виїхали. Компактний спрінтер розмістив 14 учасників, двох водіїв, двох координаторів та безліч валіз-сумок, якими, немов би в еміграцію, запаслися дівчата. Хоча у хлопців, як потім виявилося, сумки значно більші.
* * *
Із Центру звертаємо на Дружбу. Колеса починають торохтіти по знайомій бруківці, після дощу озеро затягнуте туманом, який гусне біля Циганки. Дамба нарешті відремонтована.
Виїжджаємо з міста. З кожним метром дорога стає все гіршою, ніби й не хоче нас відпускати, намагаючись втопити у калюжах, чи розкремсати сам автобус своїми ямами. Проте трапляються і рівні, щойно відремонтовані шматки дороги, зі свіжим, чорним асфальтом, який виблискує на вранішніх проміннях сонця. У той час згадала Естонію. От хто-хто, а вона може похвалитися дорогами. Таких, напевне, і біля Білого Дому немає.
* * *
Щоб добратись до Львова треба пройти сім кругів дантового пекла. Тут і брехуни, і глитаї, і, навіть, митарі, яким за шкіру заливали розпечену смолу. От тільки у варіанті по-українськи вас чекає погана дорога, поліція, затори (так-так, перед в’їздом до Львова довелося вистояти майже годину) і ще безліч захоплюючих «розваг».
Зі Львова до Шегині дорога трохи краща, проте не люкс-класу. Мало того, завжди попадались якісь горе-шумахери, яких ні обійти, ні об’їхати. Рятувала хороша музика та гарна компанія. Хоч спочатку всі один одного соромилися та «притиралися», але було зрозуміло, що з цими людьми ти точно не засумуєш.
* * *
Справжні розваги почалися вже на кордоні. Якщо українців ми пройшли відносно швидко, то у поляків застрягли годин на п’ять. Спочатку велика «колєйка», потім паспортний контроль, огляд сумок.
Зразу попереджають – ввіз м’ясних та молочних продуктів суворо заборонений. У цей момент згадую Білорусію, де на кордоні нам замість привітання заявили: «Якщо маєте картоплю – вас депортують». Ось таке-от приємне знайомство із «бацьковою» країною.
Трапився й невеличкий курйоз. У Віки – однієї із учасниць проекту – дактологічний апарат ніяк не зчитував відбитки пальців. В кінцевому результаті ми ще з годину чекали на те, поки бідолашні поляки хоч якось зможуть зафіксувати її перетин через кордон.
* * *
При виїзді з кордону одразу видно – Європа. Тут і чисте узбіччя, і гарні дороги, навіть водії і то культурні. Єдиний недолік – занадто вузькі дороги, особливо це стосується автошляху у селах чи невеличких містах. Проте картина вимальовується чудова. Миловидні пейзажі, акуратні будиночки, усюди зелень. От тільки шумовідвідні установи, поставлені вздовж магістралей в селах та містах, заважають милуватися краєвидами.
* * *
Асфальтована дорога закінчується галькою. А ось і сам готель – кілька дерев’яних будиночків.
Нас зустрічає організаторка з декількома учасниками від Польщі. Швидке розселення та вечеря. А що ще потрібно після десятигодинної поїзди?
* * *
Ранок видається на славу. Виходжу із будиночку, а переді мною рай. З гори навколо видніються неймовірні пейзажі. З-за туману у проблисках сонячного проміння виглядують Татри, вершечки яких все вкрилися першим снігом. Біля підніжжя розкинулася Ямна – кілька хатинок, костел кінця 17-го століття та кладовище.
Після сніданку, поки є вільний час, беру книгу, зручно вмощуюся на качелі-гойдалці, що стоїть біля самого краєчку гори, на різкому спуску, і намагаюся зосередитися на прочитаному. Проте як тут можна щось робити, коли зір так і ваблять гори вперемішку з долинами, які, немов на долоні, видніються перед добою. То трактор весело прогуркотить, зорюючи чорнозем на зиму, то десь із низу залунає дитячий сміх.
Тут і я згадую дитинству – залізаю на качелі з ногами і починаю розкачуватися, точно так, як робила це кільканадцять років тому. Ще й досі згадую, як летіла сторца у пісок, коли гойдалка робила «колесо». Аби тільки тут так не вчудити, бо тоді зеленка та лейкопластир не спасуть розбиті коліна. Сюди б ще тарзанку, то вийшов би такий самісінький двір, як біля будинку, в якому я провела кілька дитячих років.
* * *
Наступного дня всією групою вирушаємо у невелику пішу екскурсію Ямною. Якби не гарна асфальтована дорога, то ми б не те, що не спустились до села, але й загрузли б у болоті.
Село, чи то місто – ми так до кінця і не розібралися, що собою представляє Ямна. Усюди рівна дорога – занадто вузька, але без єдиної ямки, чисті узбіччя, проте взагалі не видно людей. Таке враження, ніби кінець світу чи якийсь інший катаклізм трапився.
В першу чергу спацеруємо до музею часів Другої Світової війни. Невеликий дім, оточений скульптурами та глибами каменю.
«Тут сім’я переховувала польських націоналістів від німецьких загарбників, – розказує наш гід Кася. – Одного дня мати на руках із немовлям та ще однією дитиною при боці вийшла до німецьких солдат, які шукали повстанців. Вона вже майже запевнила їх, що вдома, окрім неї та трьох діточок, нікого немає, проте один із солдатів побачив шапку, яку випадково забув націоналіст… Розстріляли усіх – і націоналістів, і матір, і навіть маленьких діток. В їх пам’ять намалювали образ та 13 стовпів-статуй із каменю, на якому викресано імена загиблих».
Місце і справді сумне. Щороку з околиць сюди приїздять місцеві жителі, влаштовують пішу ходу, відтворюють деякі елементи битви, а потім відправляють месу у костелі.
Саме туди ми і направляємося.
З вигляду я би й не сказала, що це костел. Замість громіздкої високої готичної будівлі перед нами постає низенька, можна навіть сказати приземиста, крайка. Проте всередині…
Мінімалізм в деталях, відсутність образів та вітражів, багато вікон і специфічне освітлення візуально робить костел майже нескінченним. Приглушені кольори відбиваються ген в іншому кінці до якого, здавалось би, йти вічність. Усе зроблене із цільного дерева, яке тільки збираються лакувати. Ще поки можна вловити запах лісу, характерний для такого роду деталів.
Далі буде
Христина СЛОТА
Фото авторки
This website uses cookies.
