Сучасне кохання є досить цікавим явищем. Гендерованість, заміна цінностей та переосмислення життя призвели до того, що теперішня молодь не в змозі відрізнити закоханість від кохання. Молоді люди ─ чи то хлопці, чи дівчата ─ на перший план ставлять різного роду задоволення, роботу, розваги, а от почуття відкидають наостанок або й зовсім не звертають на них увагу.
Підтвердженням цього стало моє спілкування з кількома «закоханими парочками». Першими мені зустрілися Оксана і Тарас (імена змінені) — учні старших класів однієї з тернопільських шкіл. Молоді люди вже близько двох років разом і на своє спільне майбутнє теж дивляться позитивно. Ось тільки поговоривши з кожним із них наодинці, я виявила, що не все так чудово.
— Так, мені з ним добре, подобається, коли ми ходимо гуляти, в кіно, кафе і все інше, але я не думаю, що він саме та людина, з якою я хотіла б створювати сім’ю, — ділиться своєю думкою Оксана.
У Тараса — інша думка. Як виявилося, хлопцеві стосунки вже набридли. Його «кохана» постійно вимагає подарунків, причому не дешевих, майже щодня влаштовує скандали та істерики. Мало того, він вже декілька разів «ловив» її на зраді.
У наступної пари ситуація дещо інша, проте й тут без періодичних «стрибків у гречку» не обходиться. Дівчина (назвемо її Анна) навчається на другому курсі в медичному університеті, а її хлопець (Андрій) — баріста в дорогому тернопільському ресторані.
Хлопець, не соромлячись своєї дівчини, розповідає про «походеньки наліво», обгрунтовуючи свою поведінку тим, що для нього це лише секс. А от що стосується стосунків з Анею, то він дівчину кохає і хоче будувати з нею своє майбутнє. Аня з приводу сексуальних захоплень хлопця віджартовується, мовляв, він ще молодий, нехай хоч тепер нагуляється.
Проте при розмові тет-а-тет дівчина відверто жаліється. Свого обранця вона кохає і лише через це терпить його зради, проте стверджує, що в усьому іншому він ідеальний.
А от третя пара — повна протилежність двом першим. Оля та Сергій зустрічаються вже п’ять років і скоро планують зіграти весілля. Молоді люди не лише разом, але й у приватній розмові розповіли про те, що ніколи не зраджували одне одного, мало того, навіть не задивлялися на інших, адже цілковито впевнені у виборі партнера. Вони настільки гарно описали свої стосунки та почуття один до одного, що мимоволі починаєш вірити у справжнє кохання.
Чому кожна з пар сприймає кохання по-різному, ототожнюючи його з чимось конкретним? Для цього я поспілкувалася з кандидатом психологічних наук, доцентом кафедри психології Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка Ярославою Кальбою.
— Що саме психологи розуміють під поняттям «кохання»?
— Якщо мовиться про так звану популярну психологію (мовою сленгу «попсу»), то «кохання» радше зводиться до популізму атракції, технік зваблення («пікапу») тощо. Якщо ж говорити про кохання в науковому контексті, то направду різні психологічні течії акцентують увагу на різних аспектах. Так, усім відомий психоаналіз розглядає основою «libido» — сексуальну енергію (інстинкт), відповідно й основна апеляція З. Фрейда до сексуальних стосунків, в яких єдиною аномалією автор вбачає відсутність сексу загалом, все інше — справа смаку людей, аби їм обом це приносило задоволення. Натомість особистісно-центрована психологія акцентує увагу на особистісному просторі в стосунках, толерантності й взаємоповазі, адже однакову відповідальність несуть обоє за ті чи інші вчинки та їхні наслідки (на кшталт зради чи ревнощів, чи втраченого кохання). Мені близька така рефлексія: людина — це значно більше, аніж біосоціальна істота, це і дух, і душа, а тому кохання неодмінно має стати синтезом тілесного й духовного(душевного).
— Чи може сучасна молодь осмислити всю глибину цього поняття?
— Гіпотетично так, проте на сьогодні мало освітніх практик, які давали б належні знання в контексті статевої соціалізації, культури формування стосунків (культури сексуальних стосунків тощо). Якщо ви проведете, скажімо, невеличке пілотне опитування аудиторії віком 15-25 років на тему «кохання», то їхні відповіді здебільшого становитимуть особисті фантазії або ж доволі прагматичні та цинічні судження (кохання — це «для невдах та сопливих романтиків»).
— Від чого залежить розставляння пріоритетів «корисливість — істинність почуття» молодими людьми?
— Пригадуються слова класика гуманістичної психології Роджерса: «Людина — це єдина істота, яка невиліковно соціальна». Тому услід за класиком припускаю, що формування вищезгаданих пріоритетів — це результат соціалізації молодої людини, асиміляції тих інтроектів, правил та моделей поведінки, соціальних ролей, які їй пропонує суспільство. І тут ми можемо дефініювати цілеспрямовану та стихійну складову впливу, зокрема цілеспрямоване навчання і виховання із заданими взірцями для наслідування, або ж стихійний вплив моди, реклами, медіа загалом, субкультурних угруповань тощо.
— Чому одні можуть кохати по-справжньому, а інші лише переконують себе у цьому?
— Кожен випадок є особливим і розглядати його варто в індивідуальному контексті, вивчаючи анамнез життя особистості, її «life story». Лишень після цього психолог може будувати свої гіпотези щодо ймовірних причин проблеми. Скажімо, причиною деструктивних стосунків може бути й феномен «сексуального імпринтингу» (емоційне закарбування в дитячому віці образу та моделей поведінки дорослого протилежної статі), або ж «стокгольмський синдром» (любов жертви, прив’язаність до свого кривдника, основу якої становить емоція страху).
— Наскільки важливо для людини кохати і бути коханою?
— Якщо пригадаємо піраміду ієрархії потреб людини за Маслоу, то потреба любові є базовою в її розвитку. Іншими словами, людина потребує любові, потребує любити і бути любимою. Любові забагато не буває, натомість часто її замало. Мабуть, тому в нашому сьогоденні так багато агресії, апатії, депресії та багато «недолюблених».
Як бачимо, чинників, що впливають на формування ставлення кожної людини до «кохання» як почуття — безліч. Особистість починає формуватися вже від народження, тому важливу роль відіграють саме батьки, а в подальшому — соціальні інститути, які закладають певні норми поведінки, зобов’язуючи до тих чи інших дій. Усе це проходить крізь призму власного «я», накладаючись на вже внутрішні чинники, що приводить до остаточного формування власного бачення, яке буде змінюватися залежно від часу, віку, досвіду тощо.
Христина Слота
