Минулого тижня президент Порошенко звернувся з промовою та посланням до Верховної ради; згадки про ЄС та НАТО в його виступі не лишилися непоміченими.
Цікаво, що наголоси у промові Порошенка не співпали з наголосами президентського послання – аналітичного документа, поширеного серед депутатів у електронному вигляді. Якщо послання концентрується в основному на виконання Угоди про асоціацію, то сам Порошенко у промові ледве не пропустив цей пріоритет.
Натомість він зосередився на викладенні того, що можна назвати візією подальшої стратегії євроінтеграції України.
У тому числі – з визначенням нових її найближчих цілей.
Щоправда, не всі запропоновані шляхи видаються справді новими та проривними. Мета цієї публікації – короткий огляд президентських ідей, а також внесення альтернативних пропозицій державної політики на євроінтеграційному напрямку
П’ять доріг євроінтеграції
Отже, які нові завдання Порошенко пропонує після отримання безвізу та набуття чинності Угодою про асоціацію (УА)?
“Курс на ЄС та НАТО – очевидний і незворотний. Що нам треба, так це обрати найкоротший маршрут, засоби пересування і оптимальну швидкість”, – запевнив президент, запропонувавши низку ініціатив стратегічного довгострокового співробітництва з ЄС, які, за його словами, вже передані керівництву Євросоюзу.
Окрім виконання УА, Порошенко обрав наступні завдання (формулювання – за текстом промови):
1) асоціація із Шенгенською зоною;
2) приєднання до митного союзу ЄС;
3) приєднання до енергетичного союзу ЄС;
4) вступ в дію спільного авіаційного простору;
5) вступ до єдиного цифрового ринку.
“Реалізація цих ініціатив фактично перетворить східні кордони України на східні кордони Євросоюзу ще до того, як ми де-юре приєднаємося до Союзу… І тоді членство стане лише формальним питанням часу“, – вважає глава держави.
“Готовий до дискусії з політиками, експертами, міжнародними партнерами і всім суспільством”, – зауважив він.
Що ж, давайте проаналізуємо, що в цих нових ініціативах справді нового.
Перше: асоціація з Шенгенською зоною.
(ОНОВЛЕНО) Як пояснили в Адміністрації президента, йдеться, по суті, про членство України в Шенгені. Для країни поза межами Євросоюзу такий формат має назву “асоціація з Шенгеном”.
Саме такі стосунки мають з ЄС Швейцарія, Ісландія або Норвегія.
Це, якщо станеться, фактично означатиме руйнацію західного кордону, який стане точно таким прозорим, як кордон між Францією і Німеччиною чи Німеччиною і Польщею.
Але варто замислитися, наскільки це реалістично?
Швидше за все, для України це виявиться ще складнішою метою, аніж членство в ЄС.
Нагадаємо, що навіть всі останні члени ЄС – Хорватія, Румунія, Болгарія – досі не набули повноправного членства у Шенгені, між ними і рештою країн ЄС досі існує прикордонний контроль.
Друга ініціатива – приєднання до митного союзу ЄС.
Нагадаємо, це не має нічого спільного з Митним союзом Росії Білорусі та Казахстану – навпаки, йдеться про посилення західного вектора інтеграції.
Нині є одна країна за межами ЄС, яка перебуває у митному союзі з Євросоюзом – Туреччина. Митний союз з ЄС означає, що країна повністю синхронізує своє митне законодавство з європейським, торгівля з країнами ЄС стає безмитною, а у зовнішній торгівлі починають діяти ті мита, що встановлені для держав-членів Євросоюзу.
Наслідки такого кроку можуть виявитися неоднозначними.
Як відомо, в рамках асоціації Україна вже має поглиблену зону вільної торгівлі з ЄС, після виконання якої майже всі мита у торгівлі з ЄС будуть обнулені.
Додаткових плюсів від митного союзу може бути два: по-перше, скасування митного контролю для руху товарів між Україною і ЄС, і по-друге, приєднання України до спільної зовнішньої торговельної політики ЄС.
Але при цьому треба зважати на те, що: по-перше, агропродукція з великою імовірністю залишиться винятком з дії митного союзу, в цьому разі сільгосптовари все одно проходитимуть митний контроль. (Зокрема, такі винятки діють у митному союзі ЄС та Туреччини; також лишаються обмеження щодо торгівлі послугами.)
І по-друге, синхронізація українських митних тарифів з ЄСівськими також несе ризики, і навряд чи уряд прорахував усі їхні наслідки. Адже у нас є угоди про вільну торгівлю з багатьма країнами, наприклад, пострадянського простору, з якими у ЄС немає подібних угод. Чи не доведеться нам розгрібати наслідки торговельного конфлікту з Казахстаном і Білоруссю?
З іншого боку, ЄС має домовленості про вільну торгівлю з країнами, з якими у нас їх нема – тією ж Кореєю, і долучення до ЗВТ з ними може бути для нас цікавим. Щоправда, на практиці схема є дещо складнішою: приміром, Туреччина не автоматично приєднується до ЗВТ ЄС з Україною, а проводить окремі переговори.
Не вдаючись у деталі, яких тут багато, наразі можна обмежитися коротким висновком, що наслідки створення митного союзу з ЄС ще потребують зваженого аналізу, який досі не був оприлюднений.
Третя ідея – приєднання до енергетичного союзу ЄС.
На відміну від попередніх, вона цілком зрозуміла і логічна.
Україна є членом Енергетичного співтовариства і може розраховувати на повноцінне входження до спільного енергетичного ринку ЄС та приєднання до спільної зовнішньоенергетичної політики. Це серед іншого мало би передбачати і український голос в ухваленні спільних рішень про європейську енергетичну безпеку (згадаймо NordStream), і визначення української ГТС частиною європейської інфраструктури, і перенесення точки купівлі-продажу/здачі-прийняття російського газу європейським компаніям на східний кордон України, перетворюючи питання транзиту на предмет наших домовленостей не з “Газпромом”, а з європейськими компаніями-покупцями.
Отже, завдання амбітне і дуже потрібне, хоча стосується лише одного сектора.
На шляху до інтеграції в енергетичний союз ЄС Україні доведеться провести повноцінні реформи в енергетичному секторі.
Четверте – набрання чинності угодою про Спільний авіаційний простір (САП).
Тут можна лише констатувати, що найреалістичніший шлях для нас – дочекатися завершення Brexit, бо до того моменту проблема Гібралтару на рівні ЄС навряд чи буде вирішена. Угода про САП вже погоджена, щойно питання Гібралтару щезне – вона буде підписана, особливих зусиль Києва тут не потрібно.
Тим часом нам варто працювати над двосторонніми домовленостями про “відкрите небо” з кожною країною ЄС окремо, над залученням лоукостерів, разом з визначенням стратегії розвитку аеропортів та її узгодженням з інтересами національного перевізника. Завдання непрості і в першу чергу стосуються внутрішньої роботи, а не ЄС як такого.
І п’ята ініціатива Порошенка – вступ до єдиного цифрового ринку ЄС.
Насправді тут теж виникає запитання, чи йдеться про щось дійсно нове. Угода про асоціацію вже відкрила можливості глибокої інтеграції з ЄС у цій сфері – потрібно просто виконати своє домашнє завдання з гармонізації законодавства у галузі інформаційно-комунікативних технологій, телекомунікацій, електронних послуг та торгівлі тощо.
Наразі тут у нашої держави, відверто кажучи, досягнень небагато.
Можливі додаткові речі на кшталт скасування (або зменшення) плати за роумінг – річ непогана, але, по-перше, ця мета і без того вже обговорюється у рамках “Східного партнерства”, а по-друге, не є такою вже великою, щоб мати стратегічне значення для відносин Україна–ЄС в цілому.
Отже, можна стверджувати, що запропоновані президентом ініціативи не несуть багато новизни, за винятком приєднання до енергетичного союзу (що, втім, має галузевий характер).
Альтернативи для президента
Поза тим, визначити нову амбітну мету для України справді важливо.
Схоже, що на даному етапі може йтися про дві такі “мегаідеї”.
Першою є повна економічна інтеграція до ЄС шляхом входження України до Європейського економічного простору (European Economic Area).
З точки зору наближення до “чотирьох свобод”, фактичної інтеграції до спільного ринку ЄС і подолання торговельних бар’єрів, українським інтересам найбільше відповідає не митний союз, а саме цей формат, апробований Норвегією та Ісландією (та з певними застереженнями – Швейцарією і Ліхтенштейном).
Нині де-факто спільний європейський ринок включає Норвегію і Швейцарію, але навряд можна сказати те саме про Туреччину. Ще одна візуально помітна і символічна особливість – те, що в європейських аеропортах власників паспортів країн EEA та Швейцарії запускають в одну лінію з власниками паспортів країн ЄС, на відміну від “всіх інших”, до яких, звісно, належить і Туреччина.
Тому і нам варто прямувати до вищого рівня інтеграції – враховуючи, що просте обнулення мит ми маємо і без того.
Хоча слід розуміти, що при цьому агропродукція все одно, швидше за все, залишиться винятком; те саме стосується і ринку праці ЄС.
До слова, вступ до Європейського економічного простору найбільше відповідає бажаному “де-факто членству” в ЄС, яке згодом може бути конвертоване у членство де-юре. Адже якщо Норвегія чи Швейцарія подадуть заявку, їх досить легко приймуть до ЄС. Там проблема не в тому, що ЄС не готовий до розширення, а в тому, що ці країни самі не хочуть вступати.
Причому входження до Європейського економічного простору мало би викликати в ЄС менше роздратування, аніж формальне членство в Євросоюзі.
З іншого боку, у внутрішньополітичній площині для цього кроку нам буде потрібно докласти практично стільки ж зусиль, скільки і для процесу вступу до ЄС – але зі значно складнішим для розуміння політичним “призом” на фініші. Ну а першим кроком на цьому шляху однозначно має бути повне та якісне виконання Угоди про асоціацію./
Друга можлива “мегаідея” – це повна реалізація принципу політичної асоціації з ЄС.
Ця абстрактна формула вже закладена в Угоді про асоціацію, але ніхто не заважає “розшифрувати” її, визначивши, що виконання асоціації означає виконання першого “копенгагенського критерію” членства у ЄС.
Цей критерій, як відомо, вимагає, щоби країни-кандидати мали стабільну та дієву демократію та гарантували дотримання ключових прав та свобод на своїй території.
А отже, таке визнання дозволить Україні з впевненістю підійти до рішення про подання заявки на початок переговорів про вступ до ЄС у майбутньому.
Зрозуміло, що зараз майже ніхто в ЄС не хоче обговорювати таку можливість.
Завдання України – перевести питання зі стадії “принципово ні” у стадію “за яких умов це буде можливо”. Той самий шлях пройшов свого часу наш безвізовий діалог – ЄС після довгих вагань все-таки визначив набір критеріїв, виконання яких Україною було необхідним для скасування візового режиму.
Україні доведеться пройти в односторонньому порядку дещо більший шлях, ніж нещодавно пройшли наші країни-сусіди.
Стандартна схема руху до початку переговорів про вступ до ЄС передбачає наступні етапи:
- визначення перспективи членства лідерами ЄС;
- подання країною заявки на членство;
- отримання від Єврокомісії запитальника з величезним переліком детальних питань, які спрямовані на те, щоб зрозуміти, наскільки країна відповідає (“копенгагенським”) критеріям членства в ЄС;
- надсилання урядом країни відповіді на цей запитальник;
- аналіз цих відповідей Єврокомісією і надання нею свого висновку, який подається країнам-членам для ухвалення рішення про те, чи надавати статус кандидата і чи відкривати переговори про вступ.
Щоб отримати статус кандидата і почати переговори про вступ, країна не зобов’язана довести відповідність усім критеріям членства, але потрібно відповідати першому, політичному критерію, тобто поділяти цінності ЄС.
Запитальники, які Єврокомісія надсилала з цього приводу балканським країнам, містили прискіпливі запитання про деталі функціонування судів, поділ компетенцій між парламентом і урядом, особливості виборчої системи, функціонування інституцій, що борються з корупцією, і т.д. – такий собі базовий тест на європейськість.
Тож те, що Україна може зробити зараз – це
стрибнути через сходинку і, не чекаючи надання перспективи членства і запитальника від Єврокомісії, сама надіслати Брюсселю свої відповіді.
Ця ідея вже лунала від представників громадянського суспільства.
А запитання можна взяти з документів, на які відповідали інші країни (останніми були балканські) в частині виконання політичного критерію. Це дозволить детально показати, якою є українська держава зараз, і попросити Брюссель відповісти, де вона відповідає вимогам ЄС, а де – ні.
Відповідно, там, де не відповідає – запропонувати сформулювати детальний перелік завдань і очікуваних результатів, досягнення яких означатиме, що Україна “повністю реалізувала політичну асоціацію” або, іншими словами, повністю відповідає політичному критерію вступу до ЄС.
Слід чітко розуміти, що якщо ми хочемо подавати заявку на вступ до ЄС, нам треба серйозно поставитися до поглиблення реформ політичної, виборчої, судової систем, прокуратури, поліції, антикорупційної, адміністративної, реформи медіасфери (суспільне мовлення) та інших, щодо яких є опір у нинішній політичній, бюрократичній та бізнес-елітах.
Зламати цей опір можна за допомогою або великої “морквини” (на кшталт перспективи вступу до ЄС), або великої “палиці” – у нашому випадку це “третій Майдан”, очевидно деструктивний за своїми наслідками.
Для когось такий шлях до подання заявки на членство, в односторонньому порядку, не чекаючи на офіційне визнання нашого права на це – може виглядати авантюрою.
Але схоже, що це єдиний – можливий шлях.
Це – історичний шанс, за право скористатися яким український народ заплатив величезну ціну.
Дмитро Шульга,
директор Європейської програмної ініціативи,
Міжнародний фонд “Відродження”, для “Європейської правди”.
