Довелося днями побувати в одному багатому селі, де аж чотири храми. Було три, але громада одної з конфесій вирішила, що їхня церква вже застара і тому пасує звести нову.
В принципі, справа громади – будувати нові церкви чи молитися в старих. Але це наштовхнуло мене на одну думку, внаслідок чого я пошпортався в інформаційних скринях і нашкріб там трохи цифр. Доволі цікавих і показових, як на мене.
На початок минулого року для богослужінь в області використовували 2253 культові споруди. І – увага – 467 з них були збудовані в роки Незалежності. Тобто щороку на Львівщині в середньому поставало близько 20 нових храмів.
Тепер перейдемо до дещо іншої галузі. Шкільної освіти. А тут динаміка зовсім протилежна. На початок навчального року, сиріч на 1 вересня 2008-го, в області існувало 1469 шкіл. Першого вересня 2016-го свої двері для учнів відкрили вже тільки 1363.
Чи зменшилася за цей період кількість учнів? Так зменшилася. Із 283 558 у 2008-му до 264 231 у 2016-му. Але прошу звернути увагу на один момент: кількість шкіл зменшувалася щороку, натомість скорочення кількості учнів було явищем тимчасовим, і минулого року шкільний поріг переступило більше дітей, ніж у 2010 році.
Зрештою, певно є сенс у ліквідації старих сільських шкіл, аби діти за умови чітко організованої логістики могли вчитися у сучасних освітніх закладах. Так от щодо останніх. Про відкриття скількох сучасних шкіл в області ви чули? Кажу, як журналіст: випадки одиничні, кожен з яких супроводжується гучними славо співами владі і – обов’язково – меценатам.
Та що там нові школи. Щорічна епопея зі вставляння вікон, маляркою-штукатуркою і т.д. вже стала ледь не символом нашої освіти. А для забезпечення дітям ХХІ століття цивілізованих умов для справляння фізіологічних потреб свого часу навіть була реалізована спеціальна обласна «туалетна» програма.
… Неодноразово чув, про добросердних жіночок-заробітчан, котрі передавали важко зароблені по італіях гроші на церкву у рідному селі. Хто сотню євро, хто дві. Доводилося чути і про значно більші суми. Але не знаю жодного випадку, коли б якісь кошти були передані на потреби школи, де вчиться її дитина, заради якої вона, як водиться говорити, і подалася на заробітки. Комфортна плебанія для отця важливіша, ніж комфортний клас для дитини?
Та й згаданих вже меценатів по церквах восхваляють куди частіше, ніж по школах. Наші спонсороньки чомусь переконані, що давати на церкву справа богоугодна, вже на школу – як вийде. Може бояться, що залатавши вікна, врятують від перетягу якогось малого атеїста?
Я не священик, аби читати проповіді, однак, дозволю собі трохи мудрагельства. Творець сотворив людину за образом своїм і духом. Тобто апріорі людина має творити. Для цього їй потрібно бути, щонайменше, освіченою. Тож, можливо, ми найбільше потішимо Господа, якщо передусім дбатимемо не про третій поверх будинку його служителя, а про освіту своїх дітей?
Джерело: Роман Онишкевич, “Форпост”
