У соцмережах, та й просто, в реальному житті, нерідко можна почути, як обговорюють “порадників”, які є практично у кожному храмі та нав’язливо розповідають першому зустрічному відвідувачу, як слід поводитися в церкві, де стояти та що не можна робити.
Сьогодні поговоримо, що це за феномен, і як до нього ставитися, пише Богослов.
Зазвичай, людей лякає більшість із того, що вони роблять уперше. Люди відчувають страх коли вперше самі сідають за кермо автомобіля. Коли вперше народжують дитину. Коли вперше подорожують літаком. Навіть до храму зайти чимало людей бояться вперше саме через страх невідомого. Вони бояться зробити щось не правильно, щось не те й не так. Особливо знаючи всю суворість пануючих там правил. Іноді страх перед невідомим багато гірший за саме невідоме.
Зовсім нещодавно мережу «підірвав» допис відомого шоумена, який пожалівся всьому світу на злих бабусь. Ті, зовсім не комплексуючи, наважилися повчати його правилам церковного благочестя, до чого, як з’ясувалося, ніхто морально був неготовим. Згодом у коментарях до цього посту виплила таємна інформація про те, що згаданий персонаж у своєму горі не самотній. Подібних нападів із боку зухвалих бабусь зазнає чи не кожна друга людина, яка лише починає приходити до храму. Варто вам лише просунути фрагмент ноги через поріг церкви, як на вас натовпом злих шулік нападуть агресивні жіночки. Між іншим, у цьому є певна закономірність. Я жодного разу не зустрічав історій про великі скандали в храмі, ініціаторами яких були б чоловіки. І це зовсім не сексизм, а правда життя.
Давайте поміркуємо, чому таке стається, і яку користь нам воно може принести.
Без сумніву, в церкві існують чіткі правила поведінки. Подобаються вони нам чи ні, зрозумілі вони нам чи ні, знайомі ми з ними чи ні, все одно ми маємо знати, що існує норма, до якої потрібно прагнути кожній людині.
Так само, як кожна людина перед важливою справою готується до неї певним чином, так і той, хто свідомо хоче відвідати храм уперше в житті, повинен хоч трохи ознайомитися з правилами поведінки у спільноті, яку планує відвідати. Зазвичай, нічого особливого від людини не вимагається. Більшість правил – цілком інтуїтивні. Все ж, можливості Інтернету чи найближчої бібліотеки дадуть змогу кожному хоча б у загальних рисах ознайомитися з певними правилами. Не дивлячись на те, що за незнання, насправді, ніхто і ніколи не збирається з храму виганяти, людині, якій справді цікаво більше пізнати Бога, не менш цікаво буде дізнатися, як на своїх зібраннях ведуть себе віруючі люди, що та як вони роблять у своїх святинях. Чи не так?
Все ж, слід згадати про одну важливу річ. Чимало церковних звичаїв, які люди вважають древніми та апостольськими, в дійсності є звичайнісінькою народною творчістю, яка не має під собою жодних богословських, себто євангельських і догматичних підстав. Розумний священик буде робити все, щоб викорінювати непотрібні ритуали. У той же час, нечистоплотний і лукавий служитель навпаки – буде всіляко розвивати культ забобонів і марновірств, роблячи спроби заробити на цьому гроші чи отримати який інших зиск.
Чи застрахована людина від того, що її ніхто не буде повчати? Ні, від цього ми не застраховані ні в храмі, ні на вулиці, ні в громадському транспорті. То, чи можна сказати, що такі «розумники» є лише в церкві? Ні, звичайно. Вони є усюди, де є живі люди, зі своїми вадами та слабостями.
Чому ж так стається? Ми повинні знати, що подібний феномен насамперед має психологічну основу. Вперте намагання когось повчати, а також, просто хамити іншим, сперечатися, щось постійно всім доводити – є рисою людей нещасних і невпевнених у собі. Ті, хто постійно сумнівається в собі, постійно мають потребу боротися з цими сумнівами, виносячи їх «на поверхню». І простішого способу себе піднести, як принизити іншого – не існує. Саме тому чимало людей відчувають нестримну потребу боротися за все на світі, навіть коли у такі боротьбі немає жодної потреби.
Навіть потрапивши до храму, такі люди не перестають бути собою, а несуть туди всі свої хвороби, проблеми та комплекси.
Якщо людина сумнівається у власному інтелекті чи компетентності, перше що вона зробить побачивши помилку іншого – обов’язково підкреслить цей факт. Розумні та здорові люди ставляться до помилок інших людей цілком по іншому. Скажімо, чимало відомих священиків або єпископів навіть під час служби помічаючи очевидні помилки інших, не робили одразу їм жодних зауважень, а лише потім, після служби, залишившись наодинці, дуже тактовно, щоб не образити людину, пояснювали їй всі помилки. І робили вони це не тому, що хотіли принизити людину, а лише для того, щоб вона цих помилок більше не повторювала.
Розумні люди чудово усвідомлюють, що й вони самі не завжди чинять розумно. Відтак, явно підноситися над іншими – це ще раз показувати власне невігластво. Навіть Сократ любив повторювати: «я знаю, що нічого не знаю».
Все ж, як не дивно, треба сказати і про певну користь із таких душевних тортур. Здавалося б, що може бути доброго в тому, що тебе хтось повчає, принижує чи несправедливо ставиться? У дійсності, досвід святих отців і подвижників благочестя красномовно свідчить, що моменти, коли нас принижують – є великим благом для людини. Зазвичай, поки нас ніщо не випробовує, доти ми не можемо знати які ми є в дійсності. Але так само, як у вогні все нечисте згорає, а золото тільки очищується, так і під час скорбот і випробовувань людина виявляє свою справжню сутність, часто приховану навіть від неї самої.
Коли нам роблять зауваження чи вказують на якісь помилки, в нашій душі, замість вдячності, найчастіше народжується ненависть і злоба до того, хто нас повчає. Про що це говорить? Про те, що в нас схована гординя, – перший із гріхів. Раніше ми про нього не здогадувалися бо не відчували його настільки болюче. А тепер, тільки завдяки нашим кривдникам або критикам, ми точно знаємо про свою неміч, а раз знаємо що в нас болить, маємо якомога швидше почати це лікувати. Відтак, маємо прийти до висновку – наші кривдники, насправді, – наші благодійники. Незалежно від того, свідомо чи не свідомо вони нас ображають, ми маємо сприймати все воістину по-християнськи, по Христовому.
Спаситель навіть на хресті молився, щоб Небесний Отець простив Його вбивцям! І так само, як без хреста та Голгофи не було б Воскресіння, так і в нашому житті не може трапитися нічого доброго, якщо воно не буде супроводжуватися спокусами та випробовуваннями.
Так само, коли ми прийдемо до храму, а нам там роблять зауваження, то маємо знати, що це найкращий час для лікування нашої гордої та хворої душі. Звичайно, та людина, яка нам робить зауваження може бути сто разів не правою. Однак, наша справа – слідкувати за собою і за своїм душевним станом, бо ми будемо відповідати перед Богом не за когось, а лише за себе. Наш кривдник теж буде за своє відповідати. Тому, не наша справа шукати для нього покарання – це справа Бога, а не наша. Наша – максимально повно скористати з ситуації, в яку ми потрапили, взявши з неї якомога більше користі для душі та тіла.
