“Ми говорили з ним по телефону. Він плакав, перепрошував, благав не тримати на нього зла…” — тремтячим голосом розповідає про вбивцю свого сина батько загиблого на Сході України 22-річного Ярослава Смолінського із села Дітківці Зборівського району Василь Михайлович.
Прикрий випадок стався 8 травня, близько 16-ої години. Ярослав був бійцем 2-ої окремої Галицької бригади Нацгвардії України, протягом двох місяців служив на Донбасі, там і сталася трагедія. Через необережність у нього вистрелив його побратим, який теж родом із Тернопільщини.
Куля розірвала потерпілому печінку — шансів вижити в нього не було… Минулого четверга, 11 травня, Ярослава поховали з почестями в його рідному селі. В останню путь його провели почесний караул, командування бригади, учасники АТО, військовий оркестр, односельці.
— Мого сина і того хлопчину разом призвали на строкову службу у червні 2016 року. Вони пройшли курс молодого бійця на Львівщині, потім їх відправили у сержантську школу до Золочева, звідти — у військову частину в Ужгород, а два місяці тому вони погодилися пройти бойову службу в зоні АТО, — розповідає Василь Михайлович. — Його побратим із села Плотича Тернопільського району, добрий і щирий хлопчина, з моїм сином вони були, як рідні брати. Я їх часто провідував у Золочеві, бувало, забирав додому на вихідні. В Ужгороді їх залучали до патрулювання, адже вони служили в бригаді Національної гвардії. З батьківського дозволу син на два місяці поїхав із хлопцями на Луганщину. Вони не були на передовій, тримали оборону в третій лінії. 28 травня закінчується термін їхнього перебування у зоні АТО, але син, на жаль, не дочекався… Він щодня телефонував, розповідав, що живуть у наметах в полі, за десять кілометрів від найближчого села. Ніколи ні на що не скаржився, мовляв, неголодний, взутий, одягнений… Того сумного понеділка вони з другом були на посту — охороняли військові об’єкти. Повернулися в бригаду, товариш ставив зброю, ненароком від’єднав магазин автомата і послав набій у патронник. Перед ним саме стояв Славко, от і стався нещасний випадок… Ніхто, звісно, не хотів такої біди… Синові розірвало печінку… Куля діаметром 5,45 мм, що прошила Ярослава, при ударі змінила траєкторію, тож сильно травмувала його. Навіть якби поруч була реанімація, лікарі нічого не могли б вдіяти. Зашити печінку було неможливо, хіба що трансплантація…
Невдовзі після трагедії до Смолінських зателефонували з військової частини і повідомили про смерть сина. Наступного після трагедії дня до згорьованої родини приїжджав заступник командира 2-ої окремої Галицької бригади Нацгвардії, аби підтримати їх, висловити співчуття. Телефонував до батька Ярослава й боєць, який випустив смертельну кулю.
— Це трагічна випадковість: побратим не бажав зла моєму синові, не сподівався, що може таке трапитися, але… Його заарештували, для його родини це теж велике горе. З Італії приїжджала на похорон його мати, — каже Василь Михайлович. — Після поранення Ярослав ще знайшов сили і зателефонував до матері, але, на жаль, вона не почула дзвінка. За якийсь час ми про все довідалися, та син уже був мертвий…
Ярославу подобався військовий вишкіл, він добре складав нормативи, виконував військові завдання, восени мав завершити строкову службу і планував укласти контракт, щоб захищати Україну від загарбників. Після школи навчався на столяра, працював на автомийці, у пожежній частині.
— Ярослав у нас — єдиний син, ще маємо з дружиною трьох доньок, — сумно мовить Василь Михайлович. — Страшна звістка застала двох доньок на заробітках у Польщі, вони відразу ж приїхали додому, досі не можуть прийти до себе. Із цвинтаря дружину та одну доньку доправили до лікарні під крапельниці. Нині нам надає допомогу психолог. Якби Ярослав був на передовій, то, мабуть, ми були б готові до різного, а так навіть не думали, що може таке трапитися. Попереду — слідство і суди, але ми будемо відстоювати синового товариша, щоб його не посадили, — він і так покараний на усе життя…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
