Світлана та Тарас Дем’янчуки із Золотого Потоку Бучацького району уже більше двох років живуть і працюють у столиці Франції – Парижі.
– Світлано, хто був ініціатором поїздки?
– Мій чоловік. Він поїхав до Франції з друзями. Хоча у планах було працювати в Польщі. Не все, звісно, було легко. Не було роботи. Три тижні їм довелося жити в Парижі в невідомості, та ще й закінчувалися гроші, які вони взяли з собою. Утім, ще перед поїздкою за кордон ми з Тарасом домовилися їхати разом, щоб не роз’єднувати нашу сім’ю. Але, позаяк Тарас поїхав перший, то попросив мене приїхати до нього, мовляв, хоча б побачиш Париж, а якщо нічого не знайдемо, поїдемо додому. Проте Тарасові вдалося знайти роботу на будівництві і я також вже почала шукати, чим зайнятися, й заразом вивчати Париж. Було дуже важко орієнтуватися з транспортом. Там – 14 ліній метро і 6 рери, також як метро, але курсують вони аж за центр. Виручала тоді карта (усміхається, – авт.).
– І ще напевно знання англійської?
– Так, знання англійської дуже допомогло, адже французької не знала зовсім. Щоб краще влаштуватися, ми з Тарасом записалися в школу вивчення французької мови. У нас була група з 20 осіб, 16 з яких – українці. Річний абонемент у школі коштує 90 євро, але ми навчалися лише три місяці, бо заняття були на сьому годину вечора, а після роботи ми вже не мали ні на що сил, а їхати потрібно було в інший кінець міста.
– А де ви мешкали?
– Спершу помешкання знімали з українцями. Згодом переїхали в «китайський район», хоч там було дешевше, район був поганий і небезпечний, тому через два місяці ми звідти виїхали. У «китайському районі» мешкали у багатоповерхівці на 15 поверсі й там, крім нас, були ще дев’ятеро українців. Що дуже вразило, то коли зайшли в ліфт побачили надписи «Коломия», «Івано-Франківськ», «Тернопіль». А було часом, що відчиняли вікно й чули як у дворі співали українських пісень, вигукували «Слава Україні! – Героям Слава!». У мене було таке враження, ніби тих два місяці я жила в Україні.
– Знаю, що у Парижі є соціальні крамниці при церквах…
– Так, тому якщо виникають труднощі з грішми, там можна отримати продукти харчування… Ці крамниці навіть мають свою назву – «дармовки». Ми спочатку там також купували продукти, познайомилися з багатьма українцями. Є й соціальні магазини, у яких щотижня можна отримувати продукти. Нема тільки гречки, то її нам передають з дому. На закупи їздимо раз у два тижні. Для цього придбала собі візок на колесах, бо там ніхто не носить торбинок. Коли ідуть на закупи, то беруть наплічники або ці візки на колесах. Я ж, не знаючи про ці особливості, до супермаркету пішла з пакетами, то на мене відразу звернула увагу поліція. Тоді відразу купила собі наплічник (усміхається, – авт.).
– Як у Франції і зокрема у Парижі ставляться до заробітчан?
– Як хто. Французи й поляки поважають українців. Я працюю переважно на прибиранні у євреїв, то вони трохи скупі. Буває, що у деяких єврейських сім’ях можуть не заплатити за роботу або ставляться до тебе ніби ти «другий сорт». Проблема ще й у тому, що тепер, зокрема, у Парижі, дуже багато заробітчан. Якщо колись на прибиранні можна було отримати десять євро за годину, то тепер євреї платять по вісім євро, французи, але то вкрай рідко, платять по десять. Люди ж, якщо не мають роботи, згідні працювати навіть за сім євро за годину. Може ще й тому таке ставлення, що вони бачать у нас лише робочу силу. Хоча загалом ми не зазнаємо жодних утисків ні з боку влади, ні з боку поліції.
– Тобі доводилося звертатися за медичною допомогою?
– Я виробила стовідсоткову страховку на отримання медичних послуг, тобто лікування для мене уже безкоштовне. Всі обстеження у лікаря – лише за попереднім записом. Якщо щось термінове, то звертаються на швидку. Я, наприклад, щоб піти до кардіолога, чекала від березня до серпня.
– Не боялася їхати до Тараса, адже ні в нього, ні в тебе на той час не було у Парижі роботи?
– Було страшно, але Тарас мене підтримав. Ми ризикнули й не шкодуємо.
– Чого найбільше не вистачає, за чим сумуєте?
– Найбільше сумуємо за родиною. Особливо це відчутно під час свят. Не вистачає дому, домашнього затишку й тепла. Я вже уявляю, як приїду додому й сяду на свою гойдалку в селі біля хати. Все ж як би там не було, як би в Україні не було тяжко додому дуже тягне…
– Де ще бували у Франції, крім Парижу?
– Їздили в Британь – це пригород Парижа і там є Атлантичний океан.
– З якими труднощами стикалися?
– Якось Тарас два тижні не мав роботи. Бо як вдома без роботи, то інакше, а тут все йде в мінус – потрібно за помешкання заплатити, за проїзний, за харчування… Тоді довелося трохи понервувати.
– А наскільки важко знайти роботу?
– Все залежить від того, що ти вмієш робити і що здатний робити. Влітку проблем з роботою немає, важче взимку. Проте чим більше у тебе знайомих, тим легше – хтось порадить роботу, хтось дасть свою на заміну, коли їде додому. У мене спершу тут зовсім не було знайомих, але з часом…
– А як українці ставляться до українців, адже існує стереотип, що свої на чужині гірші, ніж чужі?
– Загалом, думаю, що добре. Мені наші дуже багато допомогли з роботою й з в рішенням інших проблем. А бувало часом їду в метро й скаржуся чоловікові по телефону, що більше не можу, що хочу додому. Й так одного разу жінка з України почула рідну мову, підійшла, розпитала звідки я, що у мене сталося. Вона, власне, й допомогла мені оформити медичне страхування. Чужина зближує…
– Не шкодуєте, що поїхали за кордон?
– Ні. У житті корисний будь-який досвід. За кордоном я багато чому навчалися. За словами Тараса, чужина зробила мене сильнішою. Я стала більш самостійною. Подивилася трохи на світ. Париж різногранний. Тут дуже багато різних національностей. Але місто дуже гарне. І взагалі, я ще зі школи мріяла сюди потрапити у медовий місяць. Відразу після весілля не вдалося поїхати, то можна сказати, що у нас з чоловіком вийшов запізнілий медовий місяць (усміхається, – авт.).
This website uses cookies.
