Одним із учасників установчих зборів «Футбольного союзу ЛНР» був Віталій Рудницький.
Цікаво, що впродовж 18 років він мешкав у Тернополі. З 1986-го по 1996-й був одним із лідерів місцевої «Ниви», потім на нетривалий час повернувся до рідного Луганська, але не прижився там і повернувся до Тернополя, де ще за кар’єри гравця отримав трикімнатну квартиру, повторно. Влаштувавшись викладачем на кафедру спорту в Тернопільському національному економічному університеті, створив і довів до рівня призерів всеукраїнської універсіади команду дівчат.
Втім, у 2004-му Рудницький несподівано навіть для людей, які з ним близько спілкувалися, повернувся до Луганська. «Поїхав, не сказавши ні слова», — розповідав колишній півоборонець тернопільського «Авангарду», етнічний росіянин Володимир Прошкін, який працював із Віталієм на кафедрі спорту.
Коли зустрілися з Рудницьким улітку 2013-го в Луганську, на моє запитання, чому він поїхав із Тернополя, Віталій Павлович відповів: «Сина треба на ноги ставити. Він грає у футбол, а в Тернополі перспектив немає. Ну й, ти розумієш, у вас там націоналізм страшенний». У відповідь я розсміявся. «Ви знущаєтеся? За 18 років життя там ви вивчили бодай одне українське слово? Говорили лише російською, і вам ніхто нічого не сказав». Рудницький мовчки погодився. Справді, у Тернополі він був кумиром, легендою. Його поява на трибунах місцевого стадіону викликала пожвавлення навіть після завершення кар’єри. «Рудік, іди покажи, як треба бити штрафні», — казали Віталієві люди під час матчів, на які той приходив у статусі глядача.
Востаннє з Рудницьким ми говорили саме після звістки про ті установчі збори. Зателефонував давньому знайомому на Покрову в 2014-му. Але не щоб поздоровити зі святом, а щоб запитати, як він докотився до такого життя. «Розумієш, нам тут теж не подобався Янукович, — виправдовувався той. — Те, що його зняли, добре. Але навіщо ви Порошенка вибрали?»
Потім почалися розповіді про «жорстокість київської хунти, яка бомбардує мирний Луганськ». «Ти не знаєш, що таке прокидатися вночі від реву «сушок», — казав Рудницький. «То повертайтеся до Тернополя. Вас там завжди приймуть», — раджу. «Та ні, ліпше в Росію», — чи то жартома, чи то всерйоз сказав. Пізніше спільні знайомі розповідали, що Рудницький у часи, коли Луганськ на кілька тижнів залишився без водопостачання, мився під дощем, а щоб не припиняти тренувати дітей у Краснодоні, добирався щодня до місця роботи пішки.
