Про це неможливо писати. І неможливо не написати. Звідусіль — з телеекранів, стрічок новин, постів у соцмережах — на нас дивляться ці очі. Пронизливо-сірі очі 23-річного (!) замкомбата, капітана Андрія Кизила, який тепер уже назавжди залишиться 23-річним.
Ще кілька днів тому ми вшановували подвиг Героїв Крут, дивуючись, як три сотні гімназистів — практично дітей — могли надлюдським зусиллям стримувати чотиритисячну армію Муравйова, що перла на Київ. Бої під Авдіївкою — як продовження битви під Крутами. Війна дітей, які вірять, що воюють за майбуття. Усміхаючись в об’єктиви, вони йдуть назустріч смерті, а нам залишаються тільки їхні світлі усмішки…
Авдіївка… Синонімами до назви цього містечка за 13 кілометрів від Донецька нині стали “смерть” та “руїна”. Авдіївка, яку російські найманці, прикриваючись мирним населенням, уже третій день невпинно і нещадно поливають крупним калібром із житлових кварталів Донецька. Авдіївка, яка у 20-градусний мороз залишилася без води, світла, тепла, газу, зв’язку… Де так звані “мінські домовленості” відкинуті на нульову стадію, а українські воїни гинуть та отримують поранення майже щогодини. За кілька останніх днів їх загинуло аж восьмеро, причому найстаршому із загиблих 34 роки, а наймолодшому — уродженцю Умані та випускнику Львівської академії сухопутних військ капітану Андрію Кизилу – лише 23… Удома на нього чекали дружина і восьмимісячний син.
А до цього нікому нема діла. Тиша. Якщо, звісно, не враховувати “глибокої стурбованості”. Свої справи. Свої турботи. Ніби й нема війни…
Зате з яким нахрапом, пристрастю та піною з рота наша влада продовжує обстоювати “недоцільність” блокади торгівлі з окупантом, яку ініціювала жменька доведених до відчаю “атовців”. Проти кількох десятків учасників блокади, які заблокували залізничне сполучення з окупованими регіонами, вже (гідна подиву оперативність!) порушили кримінальні провадження та щоденно лякають їх силовим розгоном. Так, наша влада має нас за бидло і чхати їй на війну – тим паче, що це в нас — війна, а в неї ж — АТО. Чхати їй на загиблих, на полонених. Влада зрадників та корупціонерів робить бізнес на крові, ділиться статками з терористами та окупантами і її усе влаштовує. І це дуже влаштовує Путіна, якому вже немає особливої потреби витрачати мільярди з російського бюджету на утримання цих “бананових республік” та армії, що кожного дня вбиває наших людей. А навіщо? Є “добра” українська влада, яка це робить за нього.
Кажуть, що війна починається тоді, коли ми перестаємо пам’ятати імена загиблих. Ми просто звикли, що час від часу у місто привозять чергову труну. Ми усі звикли до смерті. Уявляєте?! Вона вже не дивує, не вражає. Згадується страшенно банальний, але від того не менш правдивий вислів, що смерть однієї людини — це трагедія, а смерть сотень, тисяч — статистика. Війна перетворила кожну смерть у статистику, яка, в свою чергу, з кожним днем стає все розмитішою.
Ця війна поглинула тисячі людей, які, за деякими винятками (найчастіше — за виокремленням земляків, знайомих), залишаться для нас просто цифрами. І це справді страшно. Ми звикли до жертв. У лютому 2014-го кожен із нас знав Героїв Небесної Сотні ледь не поіменно. Нині їх уже батальйони. Тепер загиблих рідко показують у топах новин. Згадки про них з’являються лише в новинних стрічках медіа. Сухі цифри — “п’ять військових загинуло”, “шестеро людей…”, “троє…”
Ми забуваємо, що коли прокидаємося зранку, коли ідемо в магазин по хліб, коли відводимо дітей в садочки та школи, коли їдемо на роботу, в цей час хтось помирає за нас. І за місто, де, здається, війни немає…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
