“Місто у нас багате. Всі радіють, що долар росте”

Після заробітків за кордоном українці стають закритішими і скупішими

– У моєму класі було 28 учнів. Із них четверо залишилося у місті. Решта – на заробітках, – говорить 30-річний Володимир на зупинці в Чорткові.

Разом виходимо з тернопільської маршрутки. Володимир працює у Польщі. Перед цим були Київ і Чехія. У кожній третій чортківській родині хтось на заробітках, за статистикою. Таких більше, на думку мера міста: з майже 30 тис. мешканців – за кордоном 8–9 тис, пише “Газета по-українськи”.

Чортків розташований за 90 км від Тернополя. Через місто йде траса на Чернівці. Робочі місця дають німецька перо-пухова фабрика Billerbeck, завод із виробництва комплектуючих до BMW, підприємства харчової промисловості. Є п’ять вузів.

– У нас було багато підприємств харчової промисловості, швейна фабрика, горілчаний завод. Колись кожен голова колгоспу віз звідси у Москву три ящики ковбаси, три – горілки, а звідти – п’ять машин, – розповідає у своєму кабінеті міський голова Володимир Шматько, 30 років. – Сьогодні Чортків – це малий і середній бізнес. З-за кордону привозимо долари. Чортків – це поважно, якщо запитаєте когось у Тернополі. Бо Чортків має гроші.

Володимир у темно-синьому костюмі сидить напроти мене за довгим столом. Показує у ноутбуці свіжий туристичний ролик про місто. Молода секретарка приносить чай, ставить на стіл цукерки у вазі.

– Йдіть, коли хочете, – каже міський голова. – Аби у вас не було проблем у медколеджі.

– Дякую, – дівчина виходить, цокаючи підборами.

– За що “дякую”? Будь ласка, – каже сам до себе мер. – Я лояльний керівник. Але змушую всіх думати творчо.

Володимир Шматько народився в сусідньому селі Біла. Батько – шофер, їздив на заробітки до Польщі. Син у 18 років став депутатом Чортківської райради. У 23 – головою свого села. Закінчив два вузи й столичний Інститут політичної освіти.

– Місто має освіту за пріоритет. У школах вимагаємо для дітей додаткові знання з англійської. Для працівників міськради також організували курси іноземної, – розповідає. – Маємо велику лікарню – випускники медичного коледжу влаштовуються туди. Молоді вчителі йдуть на місця старших педагогів, які виїжджають на заробітки.

Водночас у нас величезна проблема з кадрами. Не можу знайти двох архітекторів, земельника, толкового юриста. Страждає житлово-комунальна сфера. Великий недобір у поліцію. Бо зарплати не дуже.

На Тернопільщині найнижча середня зарплата по Україні – 4,8 тис. грн, за даними Держстату.

– У міськраді спеціаліст найменше отримує 2,8 тисячі. Продавець у магазині – 3–3,5 тисячі гривень. А з Польщі за місяць привезеш щонайменше 500 доларів (13,5 тис. грн. – Країна), – продовжує Володимир. – У нас відкрили німецьке підприємство. Возять людей із Хмельницької області. Бо за 4–5 тисяч, і постійно на ногах, наші йти не хочуть.

У нас взагалі проблема з людьми. Ті, кого бачимо в місті, здебільшого з села. Або працівники бюджетної сфери. На Варшаву з Тернополя ходять два автобуси щодня. До Польщі і до Росії їздять на сезонну роботу. До США – по грин-кардах і туристичних візах. Багато чортківчан у Лондоні.

Найгірше – закордон забирає молодь. Наша землячка Тоня 2013‑го емігрувала з сім’єю до Штатів. Вчиться безкоштовно на поліцейського. Настільки добре вчиться, що після закінчення держава не зобов’язує її працювати за фахом.

З Америки люди не повернуться сюди в найближчі 10 років, доки не побачать прозорі правила гри.

У мене є друг, разом із пелюшок виросли. Він 10 років у Чикаго. Приїхав сюди на цей Новий рік. Кажу: “Віталію, лишайся. Відкриєш бізнес”. – “Добре, – відповідає. – Кажи, з чого почати”. І тут ступор. Якісь послуги, магазин, ресторан? Того повно. Почати виробництво – складно через високі податки.

На робочому столі дзвонить телефон. Володимир піднімає слухавку.

– Слухаю вас, бабусю! “Христос народився” треба казати, а не “Доброго дня”.

Пару хвилин вислуховує навстоячки пенсіонерку, яка не має грошей на укол. Викликає соціального працівника. Просить взяти гроші й купити жінці ліки.

Із 56-річним Петром Сандуляком сідаємо за столик у порожньому ресторані готелю “Таня” в центрі міста. Його тримає молодший брат Петра Ярославовича. Під час розмови Сандуляк цитує Маркеса, чимало говорить про історію. 14 років жив у США. Після повернення відкрив фірму, яка будує й продає нерухомість у Тернополі й Чорткові.

– Ціни попадали, відколи долар підскочив. У Тернополі в хорошій квартирі квадратний метр коштував 600 доларів. І добре продавалося. Зараз за 400 трудно, – Петро Ярославович викладає на стіл ключі від машини. Офіціантка приносить каву. – Хотів побудувати на стадіоні торговельно-розважальний комплекс. Депутати не дали. Так і сказав їм: “За 25 років у Чорткові нічого не побудувалося, крім церков і капличок на кожному кроці”. Мають бути робочі місця, виробництво. Бо молоді люди про одне запитують: як виїхати за границю?

Після школи йдуть навчатися. Перший-другий рік цікаво: нові друзі, гуртожиток, двіж. Потім починають розуміти – їм тут нічого робити.

Знайома працює у центрі зайнятості. Каже, раніше були місця, за які давали 3 тисячі доларів, щоб їх отримати. Зараз усі рвуться до Польщі.

Найпопулярніша робота для українських чоловіків у США – далекобійник. Непогано заробляють за рахунок того, що порушують правила. Їдуть 17–18 годин без перерви. За законами, можна тільки вісім. Але так більше 3 тисяч доларів у місяць не заробить. Доларів 800 треба платити за житло, якщо приїхав із родиною.

Петро Сандуляк перебрався до Штатів 1993-го. Дев’ять років не міг продовжити візу. Був депортований як нелегал.

– Поїхав до колєги. Те, що побачив, виглядало раєм. Потрапив у безподоб­ний штат – Північну Кароліну, на південь. Швидко там обжився, – розповідає Петро Ярославович. – На початках в одній фірмі косив траву. Це була найгірша моя робота за увесь час там. Ходиш постійно грязний із тою косаркою, а навколо – дівчата позбирані. Я молодий був – 33 роки. Мав важкі психологічні періоди, щоб себе зламати, бо вдома займався бізнесом. А ще був музикантом. Закінчив Рівненський інститут культури. Знав напам’ять пісні Beatles, Rolling Stones. Думав, трохи можу говорити англійською. В Америці зрозумів – моя англійська ніяка. Перестав брати в руки російські чи українські книжки. Так само з телебаченням – лише американське. Постійно у навушниках слухав мову. За півтора місяця пішов здавати на права. Хоча треба було тричі повторювати сказане, щоб розуміли.

Через півтора року відкрив бізнес із прибирання супермаркетів.

– Усе пішло швидко й бурно, – каже. – Через чотири забрав дружину і двох дітей. Отримав золоту медаль за здобутки у бізнесі від тодішнього Джорджа Буша. Раз навіть на вечерю до нього запросили. Не поїхав, бо могли пробити, що я тут нелегально.

Стало прибувати багато українців мого покоління. Брав їх на роботу. За два-три роки заробляли на будинки. З ними горя не знав. Працювали відмінно.

Потім стали їхати люди покоління мого сина. Місяць вчиш, а йому нічого не відкладається. За два-три дні менеджер каже: забери того ідіота.

Це хлопці й дівчата, батьки яких здебільшого вже працювали за кордоном. Могли купити їм грин-карду за 10 тисяч доларів. Вони при дідові-бабі виросли, в руках ніколи не тримали ґралі (вила. – Країна), балувані. Такі досі в Штатах не пристроєні, їх виганяють з кожної роботи.

Діти Петра Ярославовича залишилися у США. Старший син закінчив приватний університет Бентлі. Композитор. Донька працює у медіа-компанії.

– Синові намагався прищепити любов до України, але він спілкується тільки з американцями. Сумніваюся, що жениться з нашою, хоча я дуже того хотів би. Щоб традиції збереглися, а від онуків міг почути українське слово. Донька молодша, приїхала до Америки 6-річною. Їй теж завжди було цікавіше з американцями, – говорить Сандуляк. – Ні вони, ні інші українці сюди не повернуться. Є сумний анекдот. 1991 року, коли отримали незалежність, ми кричали: “Заживемо, як у Канаді”. Коли настала помаранчева революція, говорили: “Тепер будемо жити, як у Польщі”. А зараз кажемо: “Через п’ять років житимемо, як при Януковичу”.

– І в Чорткові можна стати успішним. Просто треба працювати, – говорить 35-річний Василь Батрин, співвласник сімейної піцерії “Престо” й ресторану “Пан Чортківський”.

Він чорнявий, міцної статури. ­Сидить за столиком у найдальшому залі свого ресторану. Заклад розташований у центрі, між головною площею та костелом. Із нами – Василів компаньйон по бізнесу 38-річний Андрій Вітюк. У залі напівтемрява.

– Піцерії шість років, ресторану – два, – каже Андрій, худорлявий, з блакитними очима та русявим чубом. – Мали задум зробити місце, де можна не лише поїсти, а показати його як міську туристичну принаду, зробити тут екскурсію.

Ресторан має кілька залів. Оформлені старими фотографіями, антикварними предметами – все розповідає про історію Чорткова. На горі над містом чоловіки будують заклад з оздоров­чими чанами. На відкритій терасі третього поверху влаштують ресторан. Там на висоті пташиного польоту відкриватиметься вид на місто.

Офіціантка приносить страви для перекусу: салати й узвар. Андрій замовляє пельмені по-гуцульськи. У “Пану Чортківському”, як і в піцерії, з ­алкоголю продають тільки пиво. ­Однак ­заклади – одні з найпопулярніших у місті. Середній чек тут – 140‑180 грн.

– Місто заможне завдяки заробітчанам. Кафе заповнені. Всі радіють, що долар росте. Малий і середній бізнес тримається на валюті, привезеній з-за кордону, – продовжує Василь. – Тут лишаються люди, які або не хочуть працювати, або мають за кордоном рідних, котрі щомісяця пришлють 300–400 доларів. Тому в нас багато таксі. Вистачає платоспроможних клієнтів.

Запитую, чому не поїхав за кордон.

– Батьки боялися відпускати далеко від себе, – каже Василь Батрин. – “Не треба вам у Тернополі чи Києві вчитися, бо там і лишитеся. Сім’я має бути разом”. Може, й добре, що так сталося. Часто шукаєш щастя далеко, а воно під ногами.

Після обіду на машині з Володимиром Шматьком петляємо старими вуличками у центрі. Минаємо високий костел, стару ратушу з флюгером у вигляді півня.

– Купили службову машину недавно. Це єдиний автомобіль у міській раді. До цього ходив пішки, – говорить мер. – Віддали 700 тисяч гривень. Із них 300 тисяч заробили на депозиті. Я про це сказав громаді. Перед цим придбали екскаватор, два трактори.

За 10 хв. опиняємося на околиці. Це район новобудов, зведених на зароблені за кордоном гроші. Широкі вулиці. Обабіч – дво- та триповерхові будинки за суцільними парканами. Частина – ще будуються.

– На вулиці заробітчанку легко відрізнити від решти, – каже Володимир. – Жінки з Італії поприїжджали всі у джинсах. Чи кросівки. Хто тут коли у 50 років взував їх? Чоловіки теж мають вільний, яскравіший, спортивний одяг, кращу зачіску.

Після закордону люди стають закритішими, скупішими. У ресторані кожен за себе платить. Раніше родиною одне до одного ходили садити картоплю, потім – сапати, копати. Зараз рідному брату помагають за 200 гривень.

У Чорткові поменшало шлюбів. Падає народжуваність. Побільшало розлучень. Люди наслідують вільні стосунки, які є у Європі. З хорошого – переймають повагу до порядку, закону й дисципліни.

Володимир гальмує посеред дороги. Опускає віконне скло.

– Перехід за 50 метрів! – гукає до школярки, що перебігає дорогу не по зебрі.

Автор: Анна БАЛАКИР, “Газета по-українськи”