Текст “рішення Глав держав та урядів Європейського Союзу” не містить нічого такого, що було б принципово новим чи новим назагал.
Немає в Угоді і зобов”язань надавати Україні гарантії безпеки чи військову допомогу (хоча це не означає, що допомога чи гарантії не можуть надаватися в рамках якоїсь іншої угоди, тим більше, що ЄС не оборонний блок і взагалі нікому ніяких гарантій безпеки не надає). Ну, і що би ми не взяли з цього “рішення” – вийде та сама стилістична і смислова тягомотина.
Чи означає це, що “рішення” слід привітати? Абсолютно ні. “Рішення”, сподіваємось, відкриває можливість завершити процедуру ратифікації Угоду про асоціацію та створити умови для виконання Угоди в повному обсязі (для нас важливі можливості, що розкриває зона вільної торгівлі).
Але при цьому “рішення” є глибоко образливим дискримінуючим шкідливим документом, що серйозно змінює філософію, зміст і атмосферу співробітництва між Україною та ЄС.
Негативним є вже сам факт існування якогось “рішення”, яке в той чи інший спосіб трактує чи навіть виконує вже підписану і практично ратифіковану угоду. Навіщо вести роками переговори про укладення угоди, битися над кожним пунктом і реченням, щоб після підписання в односторонньому порядку почати уточнювати, що ж малось на увазі в Угоді?
Це форма.
Зі змістом ще гірше. Угода про асоціацію виглядала таким чином, що в обмін на можливості вільної торгівлі з ЄС Україна брала на себе зобов”язання докорінним чином змінити власне виробництво таким чином, щоб воно відповідало стандартам ЄС. Це має сенс тоді, коли Україна має перспективу стати членом ЄС. Без такої перспективи повноформатне реформування виробничої промислової сфер, яке займає багато часу і ще більше фінансових ресурсів, втрачає для України сенс.
Так, в Угоді не йшлось про перспективу членства України в ЄС (могло бути, але на стало, бо переговорна команда України “злила” відповідні положення на ранніх етапах переговорів). Але асоціація виглядає логічним кроком в напрямку членства. Саме так її сприймала Україна і переговорна команда – не можемо отримати членство – не біда, отримаємо асоціацію та ЗВТ, а потім поговоримо про членство.
Тепер нам пояснили, що Угода про асоціацію, її повне виконання не є кроком до подальшого зближення і входження в ЄС.
Фактично після “рішення” Європейської Ради Україна змушена “платити” за зону вільної торгівлі не лише дуже складними зобов”язаннями щодо реформи виробництва і промисловості, але і зобов”язаннями не говорити про членство, не говорити про гарантії безпеки тощо. При чому якщо зобов”язання щодо реформ Україна взяла добровільно, то зобов”язання не говорити про членство Україні “накинули” європейські держави без будь-яких консультацій з нею.
Хоча ЄС і не надає безпекових гарантій, але членство в ЄС по суті є такою гарантією (важко уявити збройний напад на одну з держав-членів ЄС з назовні об’єднання). При цьому незрозуміло, як фразеологія “рішення” у безпековій сфері співвідноситься з фразеологією про неподільність безпеки, про загальну європейську безпеку, про спільний безпековий простір від Ліссабона до Владивостока?
“Рішення” однозначно звужує перспективи застосування Угоди і перспективи співробітництва між Україною і ЄС. Фактично ЄС заявив, що неготовий до повномасштабного співробітництва з Україною в усіх сферах.
З огляду на ці, та інші причини, про які наразі не хочу писати зараз, постає питання – а як же Україні зреагувати на “рішення”?
Президент Порошенко лише втомлено висловив сподівання, що тепер Голландія бігом ратифікує Угоду про асоціацію. Чи достатньо цього? Чи повинні ми промовчати про своє ставлення до форми і суті “рішення”?
Я би мовчати не став.
І мова не лише про необхідність серйозної зваженої критичної заяви України, в якій має бути висловлене ставлення до “рішення” ЄС, як до такого, що є одностороннім і не накладає на Україну жодних зобов’язань.
Думаю, для збереження обличчя Україна могла би прийняти аналогічне “дзеркальне” виконавче рішення про те, що Угода про асоціацію не накладає на Україну зобов’язань в усіх тих сферах, що перераховані в “рішенні”. Інакше залишатимемось хлопчиком для биття.
І ще одним кроком реагування мала би стати заява про відставку міністра закордонних справ, який міг би заявити, що він був учасником переговорних груп на етапі укладання угоди, що як міністр він проводив політику європейської інтеграції та намагався досягнути якнайшвидшої ратифікації Угоди, що після “рішення” ЄС він не зможе продовжити роботу з європейськими партнерами, забезпечивши необхідний рівень довіри.
Відсутність подібної реакції означатиме, що Україну все влаштовує. А це не так. Ми вже занадто багато заплатили.
Богдан ЯРЕМЕНКО, голова правління у Майдан Закордонних Справ
This website uses cookies.
