Якщо хтось збирається довести до завершення революцію Гідності, то має уявляти (хоча би в загальних рисах) соціальний суб’єкт оновлення країни.
Пригадаймо спочатку, чому саме середній клас довго вважався основою західної демократії. Найбільш переконливу відповідьв середині минулого століття надали результати двадцятилітніх досліджень видатного соціального психолога Мелвіна Л.Кона: він довів, що УМОВИ ПРАЦІ “білокомірцевих” найманих працівників, особливо працедавців та менеджерів, сприяють гнучкості їхнього мислення, незалежності орієнтацій, формують здатність цінувати самостійність дітей. Шкала прихильностей таких осіб доводить, що їхнє прагнення особистої незалежності переважає над прагненням багатства й влади. Це означає ні більше, ні менше як ВНУТРІШНІЙ пріоритет особистої свободи.
З того часу минули десятиліття, у США запанував ІНШИЙ, інформаційний соціально-економічний стан, що суттєво змінив психологію нації, і соціолог вже наступного покоління Річард Флорида виявив новий волелюбний клас – креативний. До нього відкривач зарахував працівників, які створюють нематеріальні активи, що приносять матеріальні дивіденди, — нові ідеї, нові технології і новий креативний зміст.
Очевидно, що саме креативний клас забезпечує випуск духовної «продукції», стимулює і організує розвиток сучасної економіки, і перш за все – найновіших ІТ-технологій. Загальна чисельність цього суспільного шару в Україні, на думку різних експертів, складає від півтора до семи мільйонів осіб. Поряд із внутрішнім потягом до свободи ці люди мають пряму класову вигоду від інноваційної модернізації, яка в інформаційну добу лише й може вивести країну до економічного процвітання.
Якщо частка, структура та психологічні характеристики середнього класу в США з тих часів кардинально змінилися, то в Україні зміни розпочалися порівняно недавно: хоч і нечисленний та суттєво заслаблий, середній клас напередодні Революції Гідності залишався головним сподіванням на демократичні трансформації. «У нас умовно можна було б назвати середнім класом тих, хто працює переважно на транснаціональні компанії або на великий український бізнес на посадах, пов’язаних із фінансово-інформаційним сектором. – вважав у 2013 році експерт Центру досліджень суспільства Володимир Іщенко. – Критерії визначення середнього класу є настільки нечіткими, а в Україні ще й настільки політизованими, що краще покладатися на суто прикладні дослідження, За оцінками маркетингових компаній, які зацікавлені у підрахунку того, скільки може витрачати цей середній клас, купуючи квартири, машини, холодильники, то наш середній клас становить від 5 до 15% населення”.
Більшість експертів вважали, що за двома головними ознаками – рівнем життя та освітою – до середнього класу в Україні можна віднести близько 10% населення. Щодо психологічних характеристик деякі дослідники відзначали якраз відповідальність. Наприклад Тетяна Черненко зазначала, що якісним показником приналежності до середнього класу у нас може бути почуття відповідальності перед собою, перед своєї родиною за майбутнє, і те, що людина не живе одним днем.
Дослідження й дискусії щодо креативного/середнього класу в Україні тривали, коли розпочалася революція Гідності, Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Історично переломні події дали потужний поштовх соціально-психологічній трансформації суспільства і одночасно виявили досить конкретні риси нового, суто українського відповідального класу.
Майданівці, добровольчі батальйони і волонтери зупинили ворога ціною власного життя, здоров’я та особистих ресурсів. Довели усьому світу і собі, що здатні надати відповідь на історичні виклики, які постають перед нацією-державою. Історично переломні події дали потужний поштовх соціально-психологічній трансформації суспільства і одночасно виявили досить конкретні риси нового, суто українського відповідального класу.
На важливу характеристику значної частини нового класу звертає увагу військовий психолог Олександр Ткаченко: «Зараз стало великою проблемою, що люди, які повертаються з війни, особливо активно воювали на передовій, потрапляють у звичайне життя практично іншими. І найбільша помилка нашої традиційної психології, та й самого близького оточення цих людей у тому, що їх намагаються повернути в те життя, проти якого вони, фактично, боролися на війні. Адже в тому, старому житті фактично нічого не змінилося – та ж корупція, злодійство, соціальна несправедливість і т.д. З тим старим життям більшість тих, хто прийшли з війни, вже ніколи не змиряться. А адже це люди, які вже мають досвід вирішення проблем за допомогою зброї…»
Тепер подивимося, хто у нас має структури та/чи кошти, аби оновити країну?
1. Державний апарат під керівництвом чинного політикуму
Якість нашого політикуму всім вже очевидна, а державні інституції давно приватизовані олігархічними угрупуваннями, і не можуть функціонувати, як державні.
2. Партійно-політичні структури
Більшість партій та припартійних «громадських» організацій довели свою НЕспоможність до спільної роботи, бо є бізнес-проектами і тягнуть ковдру лише на себе.
3. Ніби незалежні “громадські активісти”
На жаль, вони за визначенням можуть робити лише те, що приписують донори: як українські, так і іноземні. А донори вимагають: не винаходити велосипеда, наслідувати успішних сусідів. Двадцять років цього вимагають, бо роблять вигляд, що не розуміють української специфіки: наша верхівка навчилася майстерно імітувати реформи, а тим часом розкрала країну. Цей фарс триває і після Майдану: імітація реформ квітне буйним цвітом.
А більше то й нікому ((
Очолити і повести маси на оновлення можуть лише добровольці та волонтери — чисто український відповідальний клас.
По-перше тому, що у них є суттєвий класовий стимул: волонтерам та добробатам оновлення країни принесе очевидні перспективи: як мінімум, якісні Збройні сили, соціальні ліфти та свободу (творчості і підприємництва).
Зрозуміло, вільна праця, зростання економіки і справедливий розподіл національного надбання принесуть вигоду також підприємцям, бюджетникам, пенсіонерам і навіть чесним службовцям.
А кому це завадить? Лише олігархату та його прихильникам.
Зрозуміло, що вони чинять і будуть чинити відчайдушний спротив очищенню країни всіма наявними у них ресурсами.
Цим фактом не можна нехтувати. Але ж, добробати та волонтери мають структури для захисту, вміють знаходити кошти, бо створили організаційні мережі для Майдану, потім — для допомоги фронту і оборони від ворогів.
Мережі є, досвід самоорганізації та співпраці є, особисті знайомства є, моральні і ділові якості лідерів в наявності.
Саме з їхнього середовища складеться Мережа оновлення України і Європи. Питання лише – КОЛИ?
Коли цей момент настане, вони мають твердо знати: історичні поразки українці отримали від внутрішнього розбрату, який майстерно підігрівали зовнішні і внутрішні вороги. Бо оновити країну можна лише об’єднаним, спільним проектом.
Олександр Тертичний
Джерело: Ї
