Наприкінці 90-их взимку помер рідний брат мого дідуся. Погода тоді була така ж сама, як і минулої неділі – страшенна заметіль, тільки от морозу було значно більше.
Родина поставила переді мною два завдання:
1. Поїхати у Золотники в лікарню і взяти посмертну “бумажку”, без якої священик не відправить похорон.
2. Піти у Золотниках на пошту, зателефонувати у Вінницю та Чернівці до дітей померлого родича і повідомити їм сумну новину. Бо у нас у селі під час заметілі обірвався телефонний зв’язок, а мобільних тоді ще не було.
Поїхати у Золотники в заметіль, це означало піти пішки 24 км (12 км в одну сторону і 12 км назад додому). Загалом, із цього всього шляху я десь кілометрів 15 пройшов пішки, решту – їхав попутними фірами та тракторами. У лікарні посмертну бумажку виписали дуже швидко, а от із повідомленнями родичів виникли серйозні труднощі.
На пошті (уже не пригадую з яких причин) мені не вдалося зателефонувати – чи то вона була зачинена, чи то просто не працював телефон.
Я тоді пішов до своїх золотниківських родичів. Звідти пробував додзвонитися, але невдало, щось ніби телефон поламався. Потім родичі направили мене до своїх сусідів – від них теж не вдалося подзвонити.
Далі у пошуках телефонного зв’язку ноги занесли мене у сусіднє із Золотниками село Надрічне Теребовлянського району. Там мене спровадили на автозаправку. Оператор АЗС боявся, що я його чимось можу стукнути по голові і пограбувати, тому не впустив мене до себе у вагончик. Телефонний апарат чоловік просунув через віконечко і я так на вулиці набирав номери. Усе це відбувалося в заметіль – сніг не вщухав, а вітер зривався іще сильніший. Все ж таки якось насилу я додзвонився за вказаними номерами телефонів і виконав своє завдання, за що велике спасибі оператору заправки.
І одна донька, і друга донька померлого родича хоч і з трудами, але приїхали на похорон свого батька.
Цю історію я згадав не просто так. З того часу минуло майже двадцять років. За цей час ми в країні провели дві революції і змінили трьох президентів.
Але в питанні комунікацій просунулися не надто далеко, навіть маючи в своєму розпорядженні нові і сучасні засоби зв’язку.
Три дні тому снігова заметіль застала мене у селі Вікно Гусятинського району. Відразу десь за півгодини після початку заметілі у нас відключили світло. Разом зі світлом у триденній відключці опинилися Інтернет, вода у будинку, та туалет. Вода зникла через те, що перестав працювати електронасос, а туалет – бо нема води.
Але це так – дрібниці життя. Є природна стихія, і всі розуміємо, що на її час треба перетерпіти певні незручності.
Але найгірше те, що пропав іще й телефонний зв’язок – стаціонарний та мобільний. І пропав не на кілька годин, а майже на три доби. Неділя – повністю відсутній телефонний зв’язок. У понеділок та вівторок вранці з трудами з найвищих кучугур снігу можна було відправляти смс-повідомлення.
Тобто, зателефонувати на роботу і повідомити куди ти пропав, вкрай складно. Але що там робота? А якщо хтось захворів і потрібно викликати швидку, що тоді робити?
І після цього ще хтось буде говорити про “покращення” в країні?
