Київський журналіст, уродженець Тернополя Іван Вербіцький, перебуваючи у Польщі, переглянув скандальний фільм “Волинь” та поділився своїми враженнями про переглянуту кінострічку.
«За здоров’я Адольфа Гітлера!», – виявляється за це пили українці в селах на Волині ще перед початком Другої світової війни. Точніше, як пили? Якщо вірити польському сценаристові й режисерові Войцеху Смажовскі, який нещодавно презентував на теренах своєї країни провокаційну кінострічку «Wołyń», то так пили, що аж за вухами лящало. Та й взагалі розповіді про працьовиту українську націю – то якийсь стереотип, який бравий пан Смажовскі рішуче розвінчує. Ледарі, п’яниці, пристосуванці, ґвалтівники, вбивці, втілення всього вселенського зла. Все це – ми. Звісно, у фільмі змальовують наших співвітчизників у 30-40-і. Але ж не могли ми за якихось 70 з гаком років змінитися аж надто сильно.
На жаль, далеко мені до видатного мовознавця Юрія Шевчука, якому для оцінки чотирьохсерійного фільму “Століття Якова” достатньо 20-ти перших хвилин перегляду. Тому коли їхав до Кракова на футбольний матч між збірними України і Косово, запланував зокрема й відвідини кінотеатру. Розумів, що в Україні «Wołyń» вдасться подивитися нескоро. Навіть через youTube. І нехай вже буде, що 20 витрачених на квиток злотих можуть стати вкладом в один із наступних таких «шедеврів».
Кінотеатр «Pod baranami» знаходиться в самому центрі Кракова, безпосередньо на Площі Ринок, навпроти міської ратуші. Назву заклад отримав через те, що фасад старого будинку над вхідними дверми прикрашений баранячими головами. Кінотеатр цей не дуже сучасний, зате має репутацію богемного, його полюбляють відвідувати представники творчої інтеліґенції. Щось на кшталт «Будинку кіно» в Києві.
Червона зала на 150 місць була заповненою вщент. Перед входом люди про фільм, здається, не розмовляли. Можливо, відлякувала їх наша українська. На «Wołyń» ми вирішили піти з київським другом, а третій наш земляк був у Кракові у відрядженні й, досконало володіючи польською, допоміг придбати квитки.
Кажуть, начебто режисер Смажовскі в ході зйомок стрічки про Волинську трагедію пропонував співпрацю з українськими істориками. Начебто хотілося панові Войцеху зняти картину об’єктивну в усіх розуміннях. За словами польського митця, українці поголовно повідмовлялися. Втім, переглянувши стрічку, піймав себе на думці, що без консультацій з кимось із народжених на наших землях «науковців» все ж не обійшлося. Приміром з Олегом Царьовим, який свого часу забрендував словосполучення «валинская рєзня». Або з посіпакою спитого прем’єр-міністра «ДНР» в екзилі Вадимом Колесніченком.
У волинських українців, судячи з перегляду кривавої казки з назвою «Wołyń», все було просто. Вони безбожно пили, кляли «жидівських» шинкарів за жадність, а польску владу – за бажання контролювати продаж алкогольних виробів. Вагоміших підстав не любити благородних шляхтичів більше, звісно, не було. Так, захлинаючись у власній ненависті, українські персонажі згадували ще й про ущемлення мови і побоювалися, що православні церкви пороблять костелами.
Власне, такими їх зображували з перших кадрів фільму, ще з тих пір, коли за задумом режисерів, змальовувався час повної ідилії польської та української громад. Точніше, то поляки вважали українців рівними собі, а ксьонз на проповіді постійно розповідав, що всі люди браття. Невдячні ж українці ж з якогось лиха, попиваючи горілку за Адольфа Гітлера, були всім невдоволені та безпідставно звинувачували у своїх гріхах «ляхів».
Спершу німців, а потім совєтів сільське українство зустрічало однаково – з квітами і стаканюрою оковитої. «Слава Адольфові Гітлерові! Слава Степанові Бандерові!», – писалося на транспорантах. Єдина різниця полягала у тому, що при гітлерівцях українці перетворювалися в поліцаїв і влаштовували етнічні чистки євреїв, а з приходом москалів швидко поставали стрибками і займалися розкулаченням і відправкою на Сибір поляків. Про істиний же патріотизм, за задумом авторів, вочевидь мала б свідчити така картина: під час виступу енкаведиста на стіні сільради поряд із великим портретом Сталіна поряд висіли червоний і синьо-жовтий прапори. Чекістові це не сподобалося, він укранський стяг зірвав і жбурнув під ноги. Усі присутні проковтнули наругу мовчки. Щоб глядач теж це зрозумів, винахідливий режисер показав сповнені байдужості і покірливості очі українців.
Коли ж село стало вільним і від німців, і від совєтів, українець розгубився. Недолугий староста, який керував при обох владах, прибіг до головної героїні фільму розгубленим, мовляв, ненависті треба покласти край, бо жнива і нікому збирати пшеницю. Українські нездари, мовляв, не здатні самостійно впоратися навіть з цим.
Але, звичайно, який же bardzo popularny фільм без ясклавої любовної історії? Оскільки сторонами конфлікту є два народи, то й логічно, що доленька звела її представників. Проте, як звела? Під час згадуваного весілля на початку фільму український юнак Петро на березі річки позбавив цноти польську кралю Зосю. Там, при світлі місяця хлопець голяка, поклавши голову на цицьки коханої, пообіцяв, що не покине її, скільки буде жити.
Слова Петро дотримав. Ось лишень Зося не встигла повернутися після любощів назад на весілля сестри, як почула, що батько віддає її за багатого шляхтича. Історія для тих часів житейська і перечити батьківській волі не смів ніхто. Не сміла й Зося. Хоча відразу від Петра й завагітніла. В шлюбі жила нещасливо, а незадовго до того, як мала народжувати, як донька «кулака», була відправлена, звичайно, за наклепом лютих українців разом з родиною на Сибір. Але Петро, дізнавшись про це в останню мить, поставив енкаведистові пляшку горілки і кохану витягнув безпосередньо з товарного вагону. Звісно, інших родичів Зосі представник цього егоїстичного народу не рятував. Поки на емоціях Зося народжувала, той самий енкаведист викликав Петра з хати і пустив йому в голову кулю.
На долі окремо взятого персонажа зупиняюся невипадково. Адже цю роль грав львівський актор Василь Василик, один з тих 30-ти українців зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська та Києва, яких запах грошей не бентежив. Інша річ, що прізвища інших 29-ти наразі мені не відомі.
В принципі, в ролі Василя-Петра у стрічці «Wołyń» нічого крамольного начебто немає. Жив собі, любив, від великої любові й помер. Василика, якому 18 жовтня стукне 30, начебто можна зрозуміти. Тим паче, що судячи з відвертої любовної сцени, він помилково міг подумати, що фільм трохи про інше. Жарти жартами, але українські актори вкотре продемонстрували, що гідності в них немає. Не всі, звісно, бо пропозиції знятися в брудній агітці пана Смажовскі мали ще кілька десятків наших співвітчизників. Проте вони, ознайомившись зі сценарієм, повідмовлялися.
Демонструючи жахи різанини, автори себе не стримували. У фільмі «Wołyń» дуже правдоподібно різали горла, рубали голови, випускали кишки, здирали шкіри, ґвалтували, навіть розтягували гордого польського жовніра конями на шматки. Вінцем фільму став обмотаний сіном хлопчик, якого «люті бандерівці» підпалили і відфутболювали ногами один до іншого. То було немов порівняння з початком картини, коли під час весілля хлопці веселилися, підпаливши і перекидаючи одне одному обмотану сіном важку дровеняку.
Усі масові звірства приправлялися постійними вигуками «Слава Україні – Героям слава», «Слава нації – Смерть ворогам». Ці гасла ліпилися з потребою і без, немов проводилася аналогія з Революцією Гідності в 2014-му. Те саме можна сказати й про символічний похорон Польської держави, влаштований поруч із церквою православним священником. Завершилося все закопуванням польских стяга і герба і виконанням «Ще не вмерла України». Щось дуже схоже до наших днів нагадували й кадри, коли оунівці збиралися вночі і читали декалог українського націоналіста. Точно так само, як читають свою клятву бійці полку «Азов».
Щоб створити бодай подобу хорошої міни при поганій грі, наприкінці фільму автори спромоглися визнати, що поляки, які до різанини були виключно святими, таки почали мститися і помста та була не менш кровавою. Втім, мораль фільму пролунала трохи раніше, крізь проповіді трьох священників. Голосом совісті був, мабуть, український душпастир. Він говорив людям, що народи штучно розділені за національностями і коли почуття націоналізму зашкалює і переважає мораль та Закони Божі, розпочинаються гріх та братовбивство. Польський ксьонз натомість говорив про те, що його парафіяни повинні захищатися. Зате інший український отець закликав братися до «жнив» і бити поляків. У відповідь люди підняли в церкві вила, коси, ціпки.
Зізнаюся, після завершення фільму, який тривав дві з половиною години, відчував себе пригніченим і приголомшеним. Побачене деморалізувало. Виглядало, що не тільки мене. Жінки, які сиділи на сусідніх кріслах, не могли стримати сліз. Стрічка справді страшна і було б абсурдно заперечувати, що українці в миті масових вбивств демонізовані. То були лихі часи, в які пролилился ріки крові. Але не лише польської, а й української. Проте сценарій фільму заглиблення в суть конфлікту не передбачав. Пан Смажовскі вирішив обмежити згадку про ці «дрібниці» горілчаною тематикою.
В цілому претензій до поляків за «Wołyń» бути не може. Вони зняли свою правду. Ту, яку вважали за потрібне. Сумнівно, що не подумали про наслідки, бо в фільмі, робота над яким тривала з 2012 року, зваженим мало б бути все. Особливо – коли тематика така непроста.
Претензії можуть бути до тих, хто мав би подбати про наш варіант правди. Звісно, не такої грубої й недолугої, бо коли намагаєшся бути схожим на телепня, телепнем врешті й станеш. Проте навіть через тиждень після прем’єри стрічки «Wołyń» (принципово не став би іменувати цей фільм українською) жодної реакції від українських дипломатів не було. Якщо не вважати такими обережні коментарі посла Дещиці, що був почесним гостем прем‘єрного показу стрічки.
Натомість наші так звані кіномитці знімають фільми на кшталт «Століття Якова». Там теж згадана волинська трагедія. То, коли польські «жовніжи» почали мститися українцям і вибивати українські села, зайшли й у те, в якому жив герой Володимира Лиса – Яків. Зігнали в дерев’яну церкву всіх українців і збиралися палити. Завадила дружина Якова, етнічна поляка. Вона натиснула на земляків авторитетом батька, який воював і був нагороджений особисто Юзефом Пілсудським. Ясновельможна пані відчула себе Жанною Д’Арк і вимагала, щоб її теж впустили в церкву з цими людьми. Врешті, благородні «жовніжи» під таким тиском не встояли і змушені були людей, яких збиралися знищити, випустити. Вражаюче, погодьтеся, благородство.
Тільки чи були такі прецеденти в історії? На моїй батьківщині в Тернополі по сусідству жив трохи дивний дід. Зі специфічним норовом. Народився він на Волині, переїхав уже в зрілому віці. Про свої юні роки не розповідав нікому. Лише згодом дізнався, що дід саме у часи волинської трагедії входив у СБ ОУН (Службу безпеки Організації Українських Націоналістів). Про те, чим він займався, чоловік не розповідав ніколи, але рідні розповідають, що з сокирою під подушкою він спав до останнього дня життя.
Мабуть, виокремивши проповідь українського священника про поділ на нації і ненависть, режисер Смажовскі мав рацію. Ось лишень спеклюючи трактуванням Святого письма, пан Войцех, мабуть, не задумувався, що видаючи на люди лайно, котре знову вбиває клин між двома сусідськими народами, може взяти на душу гріх значно більший, ніж рядові рубаки, з руками по лікті в крові. Плюндрування українських могил в Польші, що цієї осені набуло системного характеру, засвідчує, що клин цей – зовсім не метафора.
