Ви коли-небудь запізнювалися на потяг? Якщо так, то зрозумієте мої відчуття… Добре, що наступний потяг до Києва був через три години. Вдалося купити квиток на верхню полицю. Це ще більше розчарувало мене, бо страшенно боюся висоти.
Але діватися нікуди. Треба їхати… З залізничного вокзалу вирішила вже нікуди не йти, а дочекатися поїзду на місці. Перших півгодини тягнулися дуже довго, але весь наступний час слухала історії чоловіка, до якого мала необережність підсісти.
Чоловік відрекомендувався Михайлом. Розговорилися. Виявилося, що їде він до Києва на роботу. Буде там працювати – бомжем. Так, саме бомжем. Я спочатку не повірила почутому, тому перепитала тричі.
«Коли довго сидиш, ноги починають боліти, пухнути – це головна недуга безхатченків»
Михайлу на вигляд років 50. Про себе він розповів небагато: мав дружину, але та померла 7 років тому. Має двох дорослих дітей, будинок у селі поблизу Тернополя, невеликий город. Здавалося б, чого ще треба для життя? Але пану Михайлу забракло спілкування, тому він подався бомжувати.
«Часто сиджу на тернопільському вокзалі. Тут мене знають вже всі працівники та правоохоронці. Коли останні починають активно виганяти, сідаю на потяг і їду в інше місто. От сьогодні їду до Києва. Люблю нашу столицю, там багато добрих людей.
Бомжувати тяжко, бо доводиться довго сидіти. Тоді починають сильно боліти ноги, опухати – це головна недуга таких, як я».
А ще він розповів мені кілька історій безхатченків тернопільського вокзалу.
12 років життя на вокзалі
Справжньою довгожителькою вокзалу була баба Катя. Вона прожила тут 12 років, але зникла так само несподівано, як і з’явилася.
«Хороша була жінка. На вокзал приходила лише ночувати. Вранці прокинеться, одягне свою біленьку хустинку і йде гуляти містом. Обідала баба Катя біля ялинки поблизу входу на залізничний вокзал. Вона не любила ні з ким говорити. Була самітницею. Про неї вже писали журналісти. Знайдіть. Переконайтеся, що я не брешу», – розповів пан Михайло.
Про бабу Катю я й справді знайшла деяку інформацію. Ба більше, про неї чули мої знайомі. Кажуть, що років чотири тому купували для неї їжу, пропонували допомогу, бо стало шкода старої, яка спала на голому бетоні. Але вона завжди відмовлялася.
«Я чув, що баба Катя жила у геріатричному будинку. Але чомусь завжди втікала звідти на вокзал. Милостиню вона не брала. Вочевидь, жила на одну пенсію. На вокзалі її також вже всі знали. Правоохоронці навіть не виганяли, бо знали, що вона влаштує істерику і все одно повернеться на своє місце. Не знаю, де зараз баба Катя, може, переїхала на нове місце, а може, померла, бо була вже старенька».
Бомжують навіть родичі бізнесменів
«Є тут один Василь. Прізвище називати не буду, бо він серед наших відома особа. Так от, його брат – відомий бізнесмен. Купив навіть хату для Василя, але той її спалив, бо хотів жити так, як ми, просто неба.
У Василя серйозні проблеми з ногами. Сильно гнояться рани. Тому він часто лягає у лікарні, але як тільки підлікує здоров’я, одразу до нас, на вокзал».
Дослухати історію про Василя, та врешті дізнатися про якого брата-бізнесмена йдеться, я так і не встигла. Підійшов мій потяг. Але Михайло пообіцяв обов’язково про себе розповісти. Ми навіть домовилися про зустріч через тиждень. Чоловік запевнив, що його буде легко знайти. Не збрехав…
Повернувшись з Києва, я пішла на вокзал. По дорозі промайнула думка, що, можливо, частина цих історій – вигадки, а пан Михайло ніякий не безхатченко, а такий собі фантазер, який вміє гарно говорити. Вирішила обійти всі куточки вокзалу, але знайти цього чоловіка. Знайшла… Захмелілий чоловік у лахмітті спав на одній із лавок перону. Попри цікавість, будити не стала. Зрештою, кожна людина має право сама обирати, яке життя прожити…
Джерело: Наталя ЛУКІВ, газета “Свобода”
