Кременець — затишне містечко на півночі Тернопільської області, оточене сімома горами, з численними архітектурними пам’ятками, історичними будівлями, красивими святинями. Сюди приїжджає велика кількість туристів не лише з України, а й з усього світу.
Символом Кременця є гора Бона, на вершині якої красуються руїни князівської фортеці ХІ-ХІІІ століть. Дослідники стверджують, що назва гори та замку походить від імені королеви Бони, постать якої в народних переказах і легендах окутана підступністю і жорстокістю. Бона — найвища точка Волині. Її висота становить 397 м над рівнем моря. Схили гори вкриті сосновим лісом, в якому б’ють цілющі джерела.
Крім руїн замку, Кременець має ще декілька старовинних пам’яток. Найкрасивіша будівля у Кременці — комплекс споруд Єзуїтського монастиря і колегіуму, в зовнішньому і внутрішньому вигляді яких переплелися грайливе рококо і величне бароко. Комплекс складається з двох навчальних корпусів, які примикають до Преображенської церкви. У XVIII столітті Єзуїтський колегіум вважався одним із найбільших центрів освіти на заході. Зараз у цьому будинку розташовується Кременецький педагогічний інститут ім. Шевченка. Навпроти Єзуїтського монастиря знаходиться Миколаївський православний собор, який у XIX столітті був перебудований із францисканського костелу в православний монастир із пишним бароковим стилем.
За переписом населення 1921 року, 40% жителів Кременця становили євреї. Єврейська громада міста нараховувала 6 397 осіб. Колись тут діяла синагога, в якій німці в період Другої світової війни зробили гетто. Зараз це будівля автобусної станції на вулиці Дубенській. Завітавши до Кременця, варто відвідати костел святого Станіслава, житловий будинок «Близнята» — унікальну барокову споруду XVII–XVIII століть, що складається з двох однакових з’єднаних будинків з окремими двосхилими дахами. Вражають архітектурними формами палац Кароліни Дзембовської в стилі класицизму, П’ятницький цвинтар із могилами українських козаків, військове кладовище.
Величною є будівля музею уродженця Кременця — польського поета Юліуша Словацького. Доглянуте подвір’я, тендітні берізки. Серед них спрямований у далину погляд Словацького, увічненого у скульптурі. За дверима музею, в Кременецькому, Віленському, Варшавському, Паризькому залах, кімнаті мандрів, залі пам’яті, салоні пані Соломеї, кабінеті жіночої скорботи панує поетичний світ, ховається минувшина міста.
Підготував Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
