Нещодавно до Тернополя завітав письменник, журналіст, перекладач зі Львова Юрій Винничук. Про свої смаки, творчість і ситуацію в Україні пан Юрко розповів «Галасу».
— Мої батьки родом із Тернопільщини. Мама народилася в селі Підлісне на Кременеччині, батько — в Бережанці Лановецького району. В дитинстві щоліта відвідував батьківські пороги. Маминого рідного брата Юрія Сапігу в 1941 році під Кременцем замучили енкаведисти. Мій дідусь був підпільником УПА. Щоб уникнути арешту, сім’я виїхала до Івана-Франківська, де я народився. Студентські роки провів у місті Лева. Сьогодні мешкаю в передмісті Львова Винниках.
— Звідки черпаєте натхнення для творчості?
— Люблю час від часу перечитувати чудові переклади світової класики Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді. В них розкішна мова. Таке враження, ніби підключаюсь до акумулятора і заряджаю «внутрішні батарейки». Читаю здебільшого зарубіжну літературу польською і чеською мовами. Намагаюсь уникати російської, бо вона на мене тисне. Коли пишу гумористичні речі, я сміюся. Якщо автор не проронив сльози, створюючи трагічні епізоди, читач теж не заплаче. Важливо відчувати те, що пишеш.
— Над чим сьогодні працюєте?
— Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» запропонувало долучитися до написання колективного роману, події якого відбуваються протягом ста років. Кожен автор мав написати 40 тисяч знаків, тягнучи сюжетну нитку свого попередника. Мені довелося писати про 30-40 роки минулого століття, продовжуючи історію Сергія Жадана. Сергій завершив текст фразою «І тут мене вбили». На щастя, покійник залишив двоє дітей, і я зміг простежити їхню долю. Пишу роман, герої якого занурені в передвоєнні та воєнні часи. Поки що він без назви. Сподіваюся, презентувати його у вересні на форумі видавців у Львові. Планую до кінця цього року написати другу частину «Аптекаря». Намагаюся воскресити забутих або незнаних українських письменників. Уклав два томи антології «Розіп’ята Муза», куди увійшли 322 поети, які загинули на війні або були знищені в сталінських таборах. Нещодавно видав прозовий збірник «Невідоме розстріляне відродження». Поряд із цим уклав два томи української готичної прози, легенд і кнайп Львова. Готую до друку любовну прозу початку ХХ століття і твори українських письменників про відьом. Робота над антологіями приносить задоволення і не потребує натхнення.
— На Вашу думку, чим «дихає» сучасна українська література?
— На жаль, у нас немає нормального літературного процесу. Не налагоджено діалог між авторами поза мистецькими фестивалями, скромна літературна критика, недостатня кількість літературних періодичних видань. За кордоном більшість газет мають щотижня мистецькі додатки. Нам це не цікаво… Премії в Україні мізерні. У Швейцарії, наприклад, авторові за кожну презентацію платять 300-400 євро. В нас на письменництві багатим не станеш. Молодим авторам можна пробитись на літературний Олімп здебільшого через творчі конкурси і гранти. Добре, що в Тернополі відбувається фестиваль «Ї», який став візитівкою Файного міста. Це збагачує молодь духовно.
— Пане Юрію, Ви пишете відверті статті для газети «Post-Поступ», редактором якої Ви є, гостро критикуючи владу. У зв’язку з цим до Вас не було претензій?
— Останнім часом щодо моїх журналістських публікацій надходило більше 30 судових позовів. Деякі з них були доволі смішні. Перед початком Майдану горезвісний депутат Каліснєченко сказав, що його батько згорів у танку в 1944 році, а сам він народився в 1956. Я вирішив допомогти людині і показав його маразм. Думав, що йому допомагаю, а він образився і подав на мене в суд. Написав про колишнього прем’єра Арбузова, що люблю дивитись його виступи, але для цього доводиться зсувати докупи два телевізори, щоб він помістився на екрані. Після цього в газету надійшло попередження. Юним літераторам раджу писати відверто, не соромлячись. На відміну від зарубіжної, наше мистецтво цнотливе. В нас дорікають за використання нецензурних слів у творчості. Парадокс: за кордоном багато нецензурщини в книжках і на екрані, однак її немає в побуті. В нас навпаки…
— Ваші твори гостросюжетні і надзвичайно динамічні. Чи не було пропозицій екранізувати романи?
— Не було. Раніше екранізували мій роман «Діви ночі», але невдало. Фільм низької якості. За моїми казками створено три дитячих мультики.
— Що цікавого переглянули останнім часом?
— Подобається пригодницький польський серіал «Час слави» про воєнні роки. Хотілося, щоб і в Україні зняли щось схоже. Обожнюю комедійний серіал «Дживс і Вустер» за творами Пелема Вудхауса. Здебільшого переглядаю екранізовану класику.
— Як відпочиваєте від роботи?
— Люблю лінивий відпочинок на морі, коли можна про все забути. Щороку їздимо з дружиною Мирославою відпочивати в Хорватію.
— Ви — талановитий кулінар, видали книгу власних рецептів. Любите готувати?
— Любов до кулінарії проявилася ще в дитинстві. Моя мама смачно готувала, батько, дідусь. Дивно було б, якби я не вмів (посміхається). Для гостей запікаю індичку з рисом. Обожнюю палюшки, які ще називають кнедлями. В мене є маленька пічку, яку мені більше двадцяти років тому привезли з Америки. Печу пляцки, хліб. Нещодавно пік паски. Домашнє найсмачніше і найкорисніше. Ввечері люблю випити склянку вина.
— Що думаєте про події останніх років в Україні?
— Я оптиміст. Вірю: все, що відбувається, — на краще. У 2013 році, перед початком Майдану, написав для «Українського тижня» коротеньку сатиричну п’єсу «Останній бункер» про втечу Януковича. Фактично, я передбачив розвиток подій в нашій державі. Те, що сьогодні відбувається в Україні, — це шанс вирватися з «дружніх обіймів» Москви.
Спілкувався Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
This website uses cookies.
